9. Дій!

Не встигла я й оговтатись, як кухня виглядала так, наче нічого тут і не ставалось. Лише вікна здавались незвичними без старомодних фіранок, та поплавлена ручка духовки нагадувала про “аварію”. 

– Не можу зрозуміти, в чому причина. Проводка так собі, але ще щось є. – Влад вже вимив руки та розглядав якийсь жмуток дротів у руках. 

– Чесно кажучи, я тут геть не порадних, – зітхнула я. 

– Я теж. Але залишати все без спеціаліста боюся. 

– Дякую! – нарешті спромоглась подивитись йому в очі. Здається, сором за свій “прольот” зі штучним диханням відпустив. Та не встигла я цьому порадіти, як до кухні зазирнула Юля. Її очі враз хижо спалахнули від одного погляду на Влада. 

– Що тут сталося? Я малих забрала, позаймались і навіть спати вклались. 

– Нагорі димом не пахне? – наче не помічаючи її відвертої блузи та звабливої посмішки спитав наш рятівник. 

– Ні, норм! – Юля демонстративно сіла напроти. – А у вас тут чай є? Так пити хочеться… 

– Так, я теж хочу, зараз спробуємо. Тільки без електрочайника! – Влад усміхнувся. 

– Такий, ну справжній, здається в підвалі був. Віктор, наш охоронець, знає. – підвелась я, щоб показати Владу де підвал. 

– Сидіть, я сам сходжу. Ви з малюками, мабуть всі сили витратили. 

***

– Оце скарб! – видихнула Юля, щойно за ним зачинились двері. 

– Угу! – буркнула у відповідь я. 

– А ти чого така… ? А? – враз змінилась Юля. – Чи він тобі теж… – спробувала прочитати відповідь в мене на обличчі. 

– Нічого він мені не теж! – я різко підвелась. – Тільки я йому сказала, що господиня тут я, і Ерік та Еріка не племінники, а діти мені. 

– Ого! Оце ти даєш! То ж таки запала на нього, так? 

– Незнаю, Юль. 

– А чого ж тобі збрехала? 

– Само вийшло. Він якось так спитав… А мені захотілось виглядати забезпеченою власницею будинку. 

– І одинокою мамою з двома шилами в… а, не важливо, де? Ну ти чудиш! 

– Нічого я не чудю. Просто кажу, щоб ти знала. 

– А мені нащо? Такий ласий шматочок, просто ммм. Я вже уявляю, що в нього під футболкою і не тільки… – Юля облизала повні підфарбовані губи і замріяно підняла очі на стелю. 

– Припини! – штовхнула я її. Якось само вийшло, чесно. 

– Я от думаю, в нас же права рівні? І шанси теж? Тож, хто перший, того й медалька. Тобто Владик, так? – не заспокоювалась Юля.

Чесно кажучи, я подругу такою бачила вперше. Наче біс якийсь вселився! І це невимовно дратувало.

– Ми ж – за чесну конкуренцію, так? – хитро усміхнулась вона та знову пильно подивилась мені в очі. – То ти таки запала? Ну блін… Тобі ж ніхто й ніколи не потрібен був. Хоча… таких цукерочок біля тебе ще не крутилось… Ну годі тобі дутись, лопнешь зараз і знову кухню мити доведеться! Зрозуміла я, більше не буду. Але… – підняла вгору палець з довгим гострим нігтиком, – Якщо у вас не зростеться, то я – перша претендентка! Ясно? 

– Та що там зростеться… Ми просто спілкуємось та й усе…

– Бачу я твоє усе! Ладна мені очі видряпати! Більш не буду тебе тролити, бо ще на вулицю серед ночі викинеш! Але, якщо він тобі нравки, то вже роби щось, чи що? 

– Робити? А що робити? – наче щойно прокинулась я, зрозумівши, що весь цей час подруга навмисно провокувала мене. Певно, щоб трохи розтрусити, чи реакцію перевірити. 

– Та не знаю я! Хоч щось! А то поїде он додому твій мужчина на годину, і лишишся без мужчини! Ні сам ні гам вийде! Або собака на сіні! 

– Кіт! – пирхнула я, нарешті усміхнувшись. – Дякую тобі, Юль! Ти справжній друг! 

– Не розслабляйся. Не побачу результату, знову почну полювання! – підштвохнула мене в спину подруга. – Я спати поповзу до малих! А ти мені чаю принеси! 

– Принесу! 

– І дііій! Чуєш? – підбадьорливо усміхнулась подруга і почалапала нагору. А я залишилась чекати Аполлона, якось враз зрозумівши, що оте Юліне “дій”, то як собаці сказати “Читай!”. Бо не знаю я, як можна “діяти”. Особливо, коли такий хлопець поряд. До цього часу потреби проявляти симпатію до протилежної статі в мене не виникало. Бо ніхто мене особливо й не цікавив…