8. Капітан-чистота

Поки я розгублено стояла і дивилась вслід Аполлону, в дверях він повернувся до мене та сказав, що б я не затримувалась на кухні, бо тут ще димно. 

Димно, ага… А я все так і стояла, на мить приклавши пальці до губ, які досі палали тим дивним відчуттям. І що це таке було взагалі? 

Трохи оговтавшись, та оцінивши масштаби катастрофи, зрозуміла, що вони, власне й не були такими катастрофічними. Говорячи лексикою малих: мінус духовка, та мінус фіранки. А все інше лише гарно вимити та провітрити. Однак, мене більше хвилювала власна моя катастрофа, що щойно сталась з Капітаном Аполлоном. І, якби не його несподіваний вчинок та жарт про адреналін, я б вже згоріла від сорому за свою дурість зі штучним, хай йому чорт, диханням!

Та скільки в пропахлій димом кухні не ховайся, виходити треба. Тим більше від гіркого запаху вже починало пекти в горлі та туманитись в голові. 
Коли я зайшла до вітальні, Влад саме заспокоював Агнесу, щось їй пояснюючи. Юля з малими, судячи по часу, певно займалась нагорі. А мені нічого не залишилось, як сісти поряд з Агнесою та послухати, що говорив Влад. Варто віддати йому належне, про те що сталося на кухні між нами, він не натякнув ні поглядом, ні словом. Наче й не було нічого. А може, й справді не було і то все мені лише здалося? Димом надихалась? 

– Мені не подобається стан електрики на кухні. Зроблено неякісно. – спокійно пояснював Влад. – Боюсь, може ще закоротити. Тож електроприладами там краще не користуватись. Електрика вже викликав, але він буде лише завтра. 

– Ох, а що ж робити? – скрушно зітхнула Агнеса. 

– Поки – помити та прибрати кухню, доки запах не в’ївся остаточно. А я, мабуть, залишусь тут до ранку, допоможу з прибиранням та проконтролюю, щоб нічого знову не загорілось. 

– О, дякую тобі! – здається, Агнеса ладна була розцілувати хлопця! А я… навіть не знаю, зраділа новині, що він лишається, чи навпаки. Все ж, хоч Влад і поводився як справжній джентльмен, мені поряд з ним було, м’яко кажучи, незручно. 

– Пропоную поки зайнятись прибиранням! – різко підвівся Влад. – Складете мені компанію? 

– Ох, мені тепер треба в місто, за фіранками та куркою, що згоріла! – сплеснула руками Агнеса. – Ви без мене поки справитесь? Для малят каша в мультиварці. 

– Без проблем! – знову за нас обох відповів Влад, та не чекаючи, доки я приєднаюсь, пішов на кухню. Мені не залишалось нічого, як побрести за ним. 

– Що ж це ви, Марі, так зекономили на електриці? – зовсім без докору, радше цікавості заради спитав. 

– О, це не я, це чоловік все робив і замовляв! – ляпнула не подумавши. 

– У вас є чоловік? – трохи менш весело спитав Влад. 

– Сестри чоловік! Він займався домом. А я – розлучена! – чорт, от же придумала! Та, хто ніколи не була одруженою раптом розлучена! Але ж малюки типу в мене є. Мали ж вони десь взятися? 

– Зрозуміло. Буває. Ну що ж, вмощуйтесь, я вас покликав, щоб ви мене трохи розважили, доки я тут прибиратиму. 

– Розважили? – не зрозуміла я. 

– Ага. Я – з багатодітної родини, один із старших синів. В моєму домі ніколи не було тихо, ми все робили разом. Тож самому мені тепер якось незвично. 

– А в мене була тільки одна сестра. І то ми з нею постійно сварились і більше ховались одна від одної по різних кімнатах, аніж щось разом робили. 

– Буває. Ви хоч сварились, а я з братами бився. І вони між собою теж. Ні дня без бійки, але ми все-одно одне одного любили. Зараз всі окремо, навіть міста різні, тож спілкуємось лише по телефону. Та й так намагаємось погризтись! – Влад розсміявся, протираючи закіпчені рами. А мимо волі любувалась його чіткими вивіреними рухами. Що б він не робив, все виходило якось так природно і легко, з посмішкою та швидко. І… гарно, бо ж його треноване тіло було пружним, мов в якогось красивого хижака. Цікаво, чому він обрав саме таку професію? 

– Можна? – не встигла і оком кліпнути, як він вже опинився поряд та тримався за край кухонної серветки, що без діла застигла в моїх руках. Він був так близько, що я могла розгледіти навіть шрам, що перекреслював кутик його брови. 

– Що? А звісно можна! – ледь змогла скинути з себе чари його очей. 

– Тоді віддайте! – усміхнувся він, легенько смикнувши. 

– А… так, бери! Тобто беріть! – нарешті розтисла пальці, що до цього тримались за серветку, як за найцінніший скарб. 

– Можна на “ти” до речі. Я, здається, не набагато старший за тебе, Марі… – він вимовив моє ім'я так особливо, що все тіло враз покрилось мурашками. 

– Ага, можна! – пролепетала я, відчуваючи, як обличчя знову палає жаром. 

– Розкажеш щось цікаве? 

– Я? Та навіть не знаю що. 

– Можна щось про себе. Чим займаєшся, що любиш? Чи з малими ні на що часу немає? 

– Дійсно, немає. Та я навчаюсь. Заочно. 

– Знаходиш час на навчання? Круто! А ким будеш? 

– Дизайнером. Це моя мрія. Була… зараз вже не знаю. Здається, є і інші професії, які могли б приносити користь людям… – і чого це мене на такі одкровення потягнуло? 

– Користь… цікаво. Гарний дизайн – це теж користь!