7. Там щось горить!

Марі

На вулиці Юля так емоційно і енергійно жестикулювала просто перед очима Влада, що мені здалось, наче то її руками метляє зі сторони в сторону сильний вітер. Як і блузою, що відкривала все більше і більше “добра”, яким природа щедро Юлю обдарувала. Проте Влад… він навіть не дивився на неї. Хіба, косився, щоб вчасно від рук вивернутись та ними по носі не отримати. Він весь час уважно слухав лепетання малої Еріки, яка показувала йому якусь відверто страшненьку ляльку з різнокольоровим волоссям. Також приємно вразило мене і те, що на нас з Еріком він глянув, мов на своє спасіння. 

– Марі, Еріку, мені час! Сподіваюсь, у вас все буде добр… 

Влад не договорив.

Бо з вікна багатостраждальної кухні почувся повний жаху крик Агнеси. Вже якось автоматично я глянула, чи з нами малі. І навіть їх перерахувала. Обох, так. Раз і два...

Вони дійсно поряд, а Агнеса кричить. Тож, справа в чомусь іншому? І доки на її крик я розгублено разводила руками, бо дійсно щиро не уявляла, від чого, крім пакостей малих вона так може волати, Влад, миттєво напружившись, розвернувся і кинувся на звук. У повітрі відчутно пахло смаженим. Буквально. Навіть не смаженим, а паленим. Та зараз осінь, досі є поряд фани спалювання листя, тож цьому я особливо й уваги не надала. Але про всяк випадок вручивши дітей Юлі, побрела за Владом. 

Тільки-но з-за густих декоративних кущів виринуло вікно кухні, я ошелешено застигла на місці. Там, де зазвичай біліли трохи старомодні фіранки (Агнеса повісила їх сама і заявила, що кухня (там де готують) – то її царство і вона хоче саме так, а з кухнею де всі їдять (тобто столовою) можна робити, що забажається), зараз замість них щось темне клубочилось і пахло паленою гумою. 

“О боже, пожежа!” – пробилось пагоном паніки в моїй голові, як поток води зсередини змусив це щось сердито зашипіти і з чорного диму враз перетворитись на густу білу хмарку. Я ще з хвилю подивилась, як краплинки горошинками розбігаються по темному граніту доріжки і наважитися зайти в дім. 

Перелякана та біла, як смерть, Агнес сиділа на канапі у вітальні, тримаючи руки, мов  у молитві, під підборіддям. З сірих очей текли сльози. 

– Агнесо, з вами все добре? – кинулась я до жінки. 

– Майн гот, о майн гот! – причитала вона, здається вже по-німецьки, і розхитувалась зі сторони в сторону. 

– Та що сталося? – трохи різкувато вигукнула я. Це все тому, що найбільше в життя я завжди не любила невизначеності. Бо вона -- лякає і змушує додумувати страшніші речі, ніж вже є...

– Я туди, а звідти – полум'я! Я гасити. А воно ще більше! – спробувала пояснити мені Агнес. Так… зрозуміліше геть зовсім не стало!

Ядучий неприємний запах поволі покидав вітальню. Зрозумівши, що від Агнес зараз нічого не доб’юсь, я пішла відкривати вікна та двері. А далі згадала про Аполлона, що все ще не з'являвся з кухні. 

З жахом подумавши, що з ним там щось могло статися, кинулась туди. І… застигла від страшної картини: білі фіранки та дорогі шпалери почорніли від кіптяви. А Аполлон… тобто Влад… лежав на підлозі в якійсь неприродній позі. Його голова була десь під вбудованою велетенською духовкою, а ноги визирали з-під неї. 

Втратив свідомість від диму? У страху не лише очі великі, а й сила! Від думки, що він може просто отак і отут померти під клятою духовкою, я чимдуж схопилась за його ноги та потягла на себе. Від диму страшенно сльозились очі, та, не відчувши пульсу в його нозі під своїми захололими з жаху пальцями, я уявила найгірше. Гіркота від того, що така краса і таке благородство може бути назавжди втрачено нашим світом, рішення прийшло відразу. 

“Штучне дихання!!” – подумала я, та згадавши, що на якомусь з курсів мене цього вчили, кинулась до нього, впала на коліна на почорнілу плитку та припала губами до його губ. 

І… пропала.

Здається, я десь торкнулась до оголеного дроту. Бо чим іншим можна пояснити ті розряди, що враз промчали моїм тілом? Солонуватий присмак з ароматом диму на мить змусив забути, для чого взагалі я тут і що маю робити. Та тільки я відірвалась від тих магнетичних уст, як вони здивовано спитали: “Марі?” 

– Живий! – заголосила я, відчуваючи, як зараз від сорому моя шкіра стане такою ж, як ті багатостраждальні фіранки. -- А пульсу нема! В нозі нема! 

– Нема, бо в мене там пластина. Після поран... після аварії! А це у вас так прийнято дякувати тут? – через сором та сльози від диму я не бачила його, та впевнена, що він зараз іронічно посміхався. 

– Я подумала… що ти… що ви… знепритомніли… 

– Тут просто духовку закоротило. Я поліз глянути. А знепритомнів… ну я був до цього близький, коли мої треновані 98 кілограмів хтось легко витягнув і кудись потягнув, мов ріпку! – тепер в його голосі вже відверто бринів сміх. 

– Я думала, що вам треба штучне дихання! – вже сердито, відпирхуючись від залишків диму і сорому випалила я та спробувала підвестись. Але руки Аполлона спритно схопили мене та притягнули до себе. І тепер… 

Боже, тепер його губи владно накрили мої, припечатуючи на них солодкий магнетичний дотик. Якби я не стояла на колінах поряд, то вони б точно підломились. А так… Здається, від тремтіння в них навіть почорніла плитка задрижала.