6. Бій за серце і футболку

– Я Юля! – простягнула руку Владу моя подруга, осяваючи спокусливою усмішкою все навколо. 

– Влад! – спокійно відповів Аполлон, стримано посміхнувшись у відповідь. 

– Дуже приємн… – Юля не договорила, бо Ерік і Еріка, з’явившись наче нізвідки, враз повисли на Владові, наче стиглі гронка різнокольорового винограду. 

– Привіт, малі! – щиро зрадів він, а я відмітила, що до них він усміхався якось зовсім по-іншому, ніж до Юлі. 

– А счо ви лобили тут? – поважно спитала Еріка. 

– Як що, рятував ваш басейн! Знову забили його, малі шибеники? – Аполлон сказав це без жодних ноток осуду, однак я відчула, як гаряче передчуття наближення так званого іспанського сорому скоро вкриє мене гарячою червоною хвилею. Ось, ще мить, і малі скажуть, що мало того, що лизуна не кидали, так ще й кому його “дали подивитись”. От же дурепа! І дійсно, нехай дітки, а тут сама! Та ще й при Юлі, яка Влада ледь очима не доїдає! 

– Ми не забивали! – заперечно і навіть, трішки ображено похитала головою мала. 

Ну все, зараз мені прилетить за мою дурість та легковажність! Боже, який сором! І чим я тільки думала?!

– А хто “забивали”? – начисто ігноруючи Юлю з її декольте, підозріло запитав Влад… Таак, цікаво, а можна провалитись крізь землю, якщо на ній – добрячий шар стяжки, утеплювач і дорогуща лазурна плитка з крапельками? 

– Ми – тоцно ні! – запевнила Еріка. І додала серйозно, змусивши усмішку Влада стати ще ширшою, – в нас плосто часу не було!

– О, ну це справді серйозне і беззаперечне алібі! – відповів в тон їй Влад. 

– А сцо таке алібі? – Еріка уважно подивилась на Влада. 

– Це – доказ невинуватості! – Капітан-Чистота швидко знайшов для малої зрозуміле, а головне чесне пояснення. – То, виходить, басейн сам забився? Чи може, це ваша Ма?  

Оу… Ну от і настав твій “зоряний час”, Марі! – подумала я і приготувалась до того, як мій намір зараз “спалять”. Заодно і сама від сорому остаточно підсмажусь! Як стейк!

Але… порятунок прийшов, звідки не чекали. І від кого точно не чекали. 

– Це я забив! Випадково! – видав Ерік і артистично опустив очі додолу. 

Що?? Малий жартує? Чи…?

– Як і минулого разу? – розкуйовдив довгеньке волосся малого Влад. 

– Ні! Минулого разу ми робили з лизуна рибку і вчили плавати. 

– О, це все змінює! Ну нічого, ми все виправили, тільки ви більше так не робіть, добре? 

– Добле! – відповіла за всіх Еріка. На щастя, достатньо голосно, щоб в цих словах потонуло і моє “Так”. 

– От і домовились! А тепер подайте мені мою футболку, будь ласка! – показав рукою на футболку, що лежала на шезлонзі. 

Та… цей жест руки був, як постріл зі стартового пістолета на змаганнях. Троє “спортсменів”-бігунів: Юля, Ерік і Еріка, кинулись за здобиччю майже одночасно, однак Еріку вдалося вже біля фінішу обійти всіх на пів-корпусу та отримати приз. Тільки я, знічена тим, що щойно перебувала за крок до ганебного викриття, залишилась на місці. 

– Ось! – навіть не захекавшись, віддав свою чесно впольовану здобич Владу. 

– Дякую, друже! – серйозно відповів той. Коли приїду наступного разу – віддячу. – А зараз, – можете провести мене до таксі? 

– Звісно! – якось надто високо скрикнула Юля, і кинулась вперед. – Марі, а ти приглянь поки за малими, щоб знову щось не вчудили! – видала мені “розпорядження”. 

Стоп, що?

Чого це вона тут розпоряджається? – прокинулась в мені моя бунтівна сутність і заперечно замолотила руками-ногами. Якщо, у сутності, звісно, є руки-ноги. 

– Юль, зараз у вас, англійська, здається… – почала я. – Еріку і Еріці не можна відхилятись від графіку. Це їх… роздисципліновує! 

– Та в нас перерва ж! – щиро здивувалась подруга такому моєму протесту. 

– Пелелва-пелелва! – заголосила Еріка. – А поглаєшся з нами, дядя-басейн? 

– Ну я на роботі, взагалі-то. І звати мене Влад, але й басейн підійде! Пішли, пограємось, по дорозі! – взяв Еріку за руку. 

Коли Юля попрямувала за ними і ми з Еріком лишились вдвох, я не витримала. Швидко схопила малого за рукав, та пошепки спитала, чому він збрехав. 

– Брехати погано, так? – натомість запитанням на запитання відповів він мені. 

– Ем… – розгубилась я, – взагалі-то так, погано, але… але іноді неправда… вона може бути… благородною… якщо це – заради порятунку. – уф, ну чому ж так важко? І чого я зараз вчу дитину? 

– Я знаю, що це ти втопила лизуна! – пильно подивився на мене Ерік своїми синіми очиськами в обрамлені темних вій. 

– Я…

– Ти хотіла, щоб дядя ще прийшов, так? – вже зовсім “в яблучко”!

– Так! – відповіла чесно. 

– І тобі було б соромно, якби він дізнався? 

– Так! – до чого ж розумні діти! А Марина говорила, що вони тільки до всілякої шкоди мастаки! Наприклад, передостання няня відмовилась з ними працювати, коли дві ночі поспіль Ерік приходив в її кімнату в простирадлі і з дудкою, що видавала просто пекельні звуки. Я її, чесно кажучи,і вдень періодично лякалась, доки не звикла.