4. Можна я у вас поживу?

Після того, як Аполлон-Влад поїхав, малі продовжили свої дрібні капості теж якось без ентузіазму. З пів-години пішло на обід з ними та запевнення, що цей суп – саме той суп, що вони “доварили”. З фіолетовим піском, ага. 

Ерік і Еріка насправді милі діти, однак татко їм дуже багато дозволяв, а Марина засипала іграшками та покупками замість виховання. От і росли вони в такому собі своєму світі, не знаючи заборон та обмежень. І уваги до самих себе, на жаль, теж…

– Марі, ти тут? – Агнеса поставила переді мною чашку з ароматним чаєм та виразно провела руками перед очима. 

– Ага! Тут. Не виспалась я сьогодні. А ви щось говорили?
– А майн гад, та говорила, що гарний він! 

– Хто? 

– Владик! 

– Аа, ну так, гарний. Як картина. 

– Ота, що в залі висить? 

– Гарніший…

В залі Марини – справжня картинна галерея. Я, звісно, не спеціаліст в мистецтві, та здається, там навіть оригінали є. І на одній з них – молодий косар на фоні заходу сонця. Наче й надто пасторально, але він дійсно трохи цього Влада нагадує… 

– То може б придивилась до нього? – Агнеса пильно подивилась кудись мимо мене, примружуючи свої сірі загадкові очі. 

– Я?? Нема мені що робити! – пирхнула та обвила руками теплу чашку. 

– Ну й даремно! Я б в твої роки… Куди! Куди ви понесли мій фартух, шибеники малі! – враз відволіклась на малих Агнеса. Ну і добре, ще мені тут лекцій не вистачало! – Постережіть мій чай, будь ласка! – кинулась я за малими, що зі швидкістю світла вже випарувались з кухні. 

– Ерік! Еріка! – захекано наздогнала дітей вже в їхньому крилі. Там чотири кімнати: по одні особистій та спільна ігрова з куточком-спальнею для няні і кабінет для занять. 

– Сцо? – поважно запитала Еріка. 

– Фартушок нащо взяли? 

– Ми його попрати хотіли! В машинці! – авторитено відповів Ерік. 

– Молодці! Тільки Агнеса, мабуть, і сама б справилась! А без фартушка вона нам вечерю не приготує. 

– А ми й самі моземо! 

– Не сумніваюсь. Але фартушок віддайте! Трішки зараз пограємось, а потім приїде Юля. 

– Ну добре… – похнюплено погодились обоє та з неохотою віддали мені свою “здобич”. 

Юля – моя подруга і репетитор малих. Готує їх до школи та вчить з ними англійську. Якимось дивом на заняттях знаходить спільну мову з малими шибениками, однак надовго і її не вистачає. 

Сьогодні Юля прибула до нас сумна та невесела. Доки проводила її до крила малих, змогла допитатись, в чому причина. 

– Уяви! Я проплатила до кінця року, а вона мені каже: Продано! І нічого не знаю!

Проблеми з особистим життям і житлом – то двоє слонів, на котрих будується Юліне життя. Що там що там їй трапляються не надто хороші люди. Схоже, і знову так сталося. 

– Козел! – відповіла я, відкриваючи перед подругою двері. 

– Хто? – здивовано зупинилась вона. 

– Власниця квартири, хто ж!

– А, ага. Тільки тоді вже коза. 

– Та хоч і вівця! Що робитимеш? 

– Ну завдаток на карту тільки через три дні повернеться. А квартиру вже шукаю, але зараз ще й навчання тільки почалось, скрізь студенти. 

– Є таке, розумію. Я ж теж студентка. 

– Але тобі є де жити. До речі, Марі, слухай, а Марини ж з її Олексою немає? 

– Алексом. Олекса – то колишній, перед ним був. 

– Та я їх не запам’ятовую! Але ж нема? 

– Та нема, а що? – щось так і не зрозуміла я, до чого це вона питає. 

– А можна я в тебе тут поки поживу? А? Тут же не будинок, а цілий палац, місця вистачить... 

– Оо, ну я навіть не…

– В мене й заняття всі в цьому районі зараз. Не довго ж, якраз ці два-три дні. І з малими допоможу? – благальний погляд подруги може й камінь розтопити. Просто мені якось не дуже зручно, бо ж дім не мій. Хоча Марина б однозначно дозволила. Вона мені за те, що з малими лишаюсь, мабуть не лише дім, а й свого красунчика Алекса в оренду здала б. 

– Ну лишайся… – невпевно пролепетала я. Я в Марини спитаю… Яку кімнату можна. 

– Справді? Дякую, Мар! Ти чудо! – нарешті подруга розцвіла та навіть усміхнулась! І хоч мені досі якось не зручно, та з іншого боку разом і веселіше, і пильніше за малими дивитись можна. 

Доки Юля займалась з малими, я встигла отримати дозвіл на її проживання від щасливої Марини, приготувати кімнату, та навіть сісти за конспект. Навчалась я заочно, але викладачі поблажок не давали, тож в перервах між підробітками доводилось і вчити, і на семінари ходити. 

Однак букви плавали перед очима, а зосередитись заважали думки про… Влада. І справа не в словах Агнеси. Я й до неї про нього думала. Мабуть, як би не вчили мене минулі невдалі стосунки, щось таки після нашого феєричного знайомства в мені надломилось. І це “щось” тепер вперто вимагало ще однієї зустрічі.