3. Я тут господарка! Здається…

Переодягнувшись та потроху отямившись від пригод цього дня, відчуваю себе готовою до продовження знайомства з “дядею з басейна”. Власне, для роботи з басейном його й викликала мені Марина. Еріку і Еріці щодня прописано плавання. Для них невеликий басейн і зробив їх батько та також знайшов тренера з плавання, що щодня о шостій проводить з ними півгодини. Але саме сьогодні щось сталось з очисними системами цього блага цивілізації, і Марина в телефонному режимі швидко домовилась про приїзд Аполлона*.

(Примітка автора: Аполлон – давньогрецький бог світла та покровитель мистецтва, дуже вродливий і талановитий). 

Правда, що він такий… мм… Аполлон, мені сказати забула. Попередила тільки, що його номер в її кабінеті в нотанику, і йому можна телефонувати не лише з приводу басейну. Типу він – такий собі екстрений “чоловік на годину” і виправить всі побутові катастрофи. Що дуже актуально, бо, крім охоронця Віктора (старенького дідуся, якого Марина тримає на такій посаді просто з власної приязності до нього) в домі лише малюки, Агнеса, та репетитор малих Юля (за сумісництвом моя подруга). Ну, і ще я. Тому, якби тут трапилось на рівні побутової катастрофи, то допомогти дійсно не було б кому. 

До кухні я зайшла вже значно впевненіше. Ще б пак, на мені сухий одяг! Правда, на розмір більше, але то дрібниці. Але… на превелике моє розчарування на кухні була вже лише Агнеса, що готувала, здається, новий суп і слідкувала за дверима очима наполоханої лані. 

– А де… – почала я та збилась, бо ще не знала ж, як його назвати. Не Аполлон же! 

– Владик? О, наше спасіння надворі з шибениками! 

– Дякую, Агнес! – Владик – то он як звати Аполона і мого рятівника. І рятівника нового супу! 

– Ма! Ма! – кинулись на подвір'ї до мене малі бісенята, – Нас дядя катав! 

– Рада за вас. Дядя має міцну спину. І нерви! – усміхнулась, дивлячись, як він витрушував голову від сухого листя і хвої. Певно, малі загнали “конячку” в садок, не попередивши, що там гілки надто низько для такого атлетичного зросту. 

– Добре, що ви вже прийшли. А то мені час! – усміхнувся у відповідь Аполлон. 

Ага, час! Певно, малі заганяли,а зізнатись соромно! 

– Дякую вам за допомогу! І порятунок… потопаючої… – згадавши, як його сильні руки допомагали мені вибратись з купелі та за що саме вони мене підтримували, враз відчула, як обличчя запалало кольором осінніх червоних квітів на декоративному кущі поряд. 

– Це було приємно! – усмішка Владика стала ще ширшою. – Я не про ту слизьку липучу субстанцію, а про вас. До речі, мене Влад звати. 

– Марі! Дуже приємно нарешті познайомитись. 

– Гарне ім’я! І гарні у вас малі! 

– У мене? – відчувши, що трохи “підвисла”, швидко продовжила, – О так, вони – супер! Особливо, після дев'ятої і десь так до восьмої. Коли сплять!

– Коли сплять – всі діти чудові! А ви, мабуть, гарна мама, так справляєтесь, нічого для них не жалієте! – продовжив ошелешувати мене Влад.

Стоп, “Мама”? Тобто він думає, що я – їх мама і власниця будинку?

А може… – проскочила крамольна думка, – хай так і надалі думає?...

– Так-так, все найкраще – дітям! – спантеличено додала та застигла, спостерігаючи, як граційно він одягає куртку на свій атлетичний, обтягнутий футболкою торс. 

– То я вже піду? – прорвались крізь туман моєї естетичної насолоди слова Аполлона. 

– Підете? А так, так, звісно! – пролепетавши, я розчаровано провела його поглядом до воріт, хвіртку в яких для нього саме відкривав охоронець Віктор… 

Якось тут надто сіро стало все відразу… З Аполлоном було яскравіше. Але крик Агнеси з прочиненого вікна кухні, змусив мене швидко отямитись та бігти туди, доки малі не зробили ще одну катастрофу.