2. Аполон приходить на допомогу вдруге

Доки я в пошуках сухого одягу перебирала речі Марини в шафці у вітальні, істеричний крик кухарки Агнеси змусив випустити з рук виловлену більш-менш пристойну і підходящу для дому сукенку. Та що ж там вже сталося? 

За мить я вже була на кухні, щоб побачити, як Ерік і Еріка впевнено і систематично підсипають в каструлю на плиті свій яскраво-фіолетовий кінетичний пісок. 

– Ви що робите?? – намагаючись надати голосу якомога більшої ваги, прогарчала я. 

– Суп варим! – спокійно відповів Ерік. 

– Смачий уп! – вагомо додала Еріка. 

– А май гад! Супом то було, доки ви не насипали туди оце непотребство! – сплеснула руками бідна Агнеса. 

Кухарка Марини – це неймовірна жінка з, як вона казала, німецьким корінням, але явно українською запальною і схильною до драми вдачею. Для неї зайва дрібка солі чи майоран замісьть базиліку – вже кінець світу, а тут таке. Добре, що в неї ще гіпертонічного кризу не сталося. 

– А ну швидко надвір! Обоє! – додала я тоном, що не обіцяв нічого хорошого. Та… налякати малих, в яких за останні три місяці змінилось пять нянь – справа не з легких. 

– А ми ще цяй варимо! – Еріка показала на чайник, який саме почав закипати… о боже… якоюсь фіолетовою піною. 

– Оо… – тільки й вимовила Агнеса. 

– … – собі під ніс матюкнулась я. 

– Вибачте, почув шум у вас – з'явився і заповнив собою всю кухню “Аполлон з басейну”. Він вже був одягнений, але в надто обтягуючу футболку, що підкреслювала всі його анатомічні “смаколики”. 

– Дядя з басейну! – радо крикнули малі. І, о яке щастя, відволіклись від плити та майже пустого відерця з піском. 

– А ну до мене! – раптом усміхнувся їм так щиро, що розтанула навіть сувора Агнеса.

Малі розсіваючи по дорозі фіолетові крихти кинулись до Аполона, та за мить він, підхопивши їх, закрутив у обіймах. – нічого собі! 

– Малі коти, у вас пять хвилин, і хто покаже мені найцікавішу свою іграшку, того покатаю на шиї по двору! 

Малих як вітром здуло, а я зловила себе на тому, що так і стою мало того що з відкритим ротом, то ще й в мокрому одязі, що обліпив мене, мов друга шкіра, підкреслюючи все те, що я демонструвати поки геть не була готова. 

– Ваш басейн готовий для експлуатації. Малята там оту штуку якось в сток запакували. Тягучу таку… – Аполлон наче не помічав наш з Агнесою транс. – А є у вас що перекусити? Та тягуча зараза змусила помучитись. – по дитячому безпосередньо розвів своїми ручищами, з якими можна б у рекламі чоловічого одягу зніматись. Або жіночого в якості продавця. Черга б вистроїлась кілометрова! 

– Суп! – нервово посміхнулась я, сподіваючись, що “тягуча зараза” – то він не про мене.

– О май гад, суп безповоротно зіпсовано! – драматично скрикнула бідна кухарка. – Але є м'ясна запіканка! 

– Не відмовлюсь! – Аполлон вмостився за столик, відразу зайнявши собою пів мякого диванчика. – Не складете мені компанію? Мені самому якось незручно… – звернувся до мене. 

– Я? Д-дякую! Я піду переодягнусь. І малі…

– Малі ще довго обиратимусь. Впевнений, іграшок в них тут вагон! 

– Ага… вагон. Але суп їм здався цікавішою іграшкою… – пролепетала і швидко просочилась через прочинені двері. 

Так… Треба якось перестати на нього так дивитись! Самій вже незручно! Ну і переодягатися, теж, треба! Що це взагалі за чортівня зі мною коїться? Теж мені знайшла на кого любуватись? Мало прикладу Марини? І навіть те, що колишній залишив цей маєток та солідну суму на рахунку, її досвід шлюбу для мене солодшим не здавався. Скоріш навпаки, з кожною її невдачею на особистому фронті я собі казала, що сама – ніколи не дозволю собі кимось захопитись, доки не стоятиму міцно на ногах та не буду впевнена, що в найважчий момент мій супутник не помахає мені ручкою та не зникне десь за горизонтом… 

***

За три години до подій

Того ранку нічого не віщувало проблем. І я вмостилась зручно в своєму кріслі з новою, ще навіть не звільненою від плівки книгою, як телефон тричі пронизливо занявчав. 

Мявкання кішки – то звук дзвінка моєї сестри Марини, яка зазвичай телефонувала мені з двох причин: коли щось треба, і коли щось треба+потрібно посидіти з її малими. В обох випадках чекати нічого хорошо не доводилось. Але не прийняти виклик означало стати найгіршою сестрою, та потім пояснювати, чого я така зла та недобра ще 3-4 родичам. 

– Привіт! – радісно защебетала Марина. – Марі, а ти зараз де? 

– Вдома… – відповіла я їй тоном, що трішки натякав на мою “радість” від дзвінка. 

– О, як класно! Слухай, тут така справа… мене Алекс сьогодні запросив на конференцію. Ти не могла б…

– Посидіти з малими? – приречено спитала я, хоч вже й знала відповідь. – Алекс – то “священна корова” і “останній шанс на щастя бідної Мариночки, яка так натерпілась” – депутат, меценат, і взагалі предмет захоплення та бажання всіх жінок нашого містечка. Чесно кажучи, мені він не подобався ніколи, однак Марина, не втративши віру в світле кохання після двох невдалих шлюбів мене й слухати не хотіла.