Іван
Голод за жіночою ласкою нестерпний. Але потребую саме Оксану – мою єдину кохану. Коли вона пропонує залишитися на ніч, мозком розумію, що це не натяк, не запрошення до її спальні, вона просто дбає про мене. Бо логічно припустити, що останній автобус перед Різдвом на лінію не вийде, а дозволити людині ночувати у свято на автостанції – недобре, не по-християнськи.
Але кров все одно розганяється, важчає, серце починає стрибати, а в голові миготять картинки «вісімнадцять плюс». Ледве стримуюсь…
Оксана купає Марусю, читає їй на ніч казку і бажає добраніч. Стоячи у дверях, спостерігаю за ними та мрію, що я – вдома, що це – моя сім'я... Помпа, що перекачує кров, болісно ухає від надмірного навантаження.
Весь вечір не можу надивитися на кохану. Не можу перестати торкатися її руки… Голова паморочиться, почуваюся п'яним, хоч не випив жодної краплі.
Але не наважуюсь скоротити відстань. Боюся злякати. Боюся, що відштовхне – я цього зараз не переживу. Краще вже просто дивитися і тримати кохану за руку… Всередині – Армагеддон. Все вибухає і палає.
Я так хочу, щоб вона сама потяглася до мене. Щоб обійняла, поцілувала, покликала до себе в спальню. Однак дива не трапляється.
Закінчуємо вечерю, Оксана стелить мені на дивані у вітальні, а сама ховається за дверима… Але ж це не означає, що у мене немає шансу? Може, не сьогодні, а колись у майбутньому.
Сон не йде. Та і як заснути, коли за стінкою, всього за десяток кроків, спить найбажаніша жінка на світі? І поруч – наша з нею дочка… Боже, напевно, я прошу надто багато, але, будь ласка, допоможи мені знову завоювати кохану…
Тихі кроки коридором. Прислухаюся.
Ледве чутно скриплять двері. Очі, які давно звикли до темряви, розрізняють тонкий силует.
- Ваню, ти не спиш?
- Не спиться.
Присідає на диван. Що говорити? Як поводитися? Для чого вона прийшла? Сідаю поряд. Це катування! Де взяти витримку, щоби не наламати дров?
Торкаюся долоні, веду пальцями вгору по плечу, погладжую шию, щоку... Мене несе. Обіймаю кохану двома руками, притискаю сильно, цілую… Задихаюсь. Серце б'ється, погрожуючи розірвати грудну клітку. Боже…
Мої руки – на її спині, її руки – на моїй. Губи зустрічаються. Жадібно. Гаряче. Шалено.
- Оксаночко, люблю тебе… Люблю…
Укладаю на ліжко, нависаю над нею. Не можу насититися поцілунками. Дикий від спраги, п'ю її та згоряю. Диван загрозливо поскрипує в такт рухам, але я не звертаю уваги… Відірватись від коханої не зможу, навіть якщо настане кінець світу.
* * *
- Бабусю! Дідусю! А в мене тепел є тато! Він сплавзній! Мені його Дід Молоз подалував!
Накриваю стіл скатертиною, оглядаюсь, чим би ще зайнятися, щоб відстрочити зустріч з Оксаниними батьками. Я їх боюся! Адже однією фразою не поясниш, чому в нас з нею все так вийшло.
Кошусь на диван. Попри свій вік, він пережив цю ніч і, здається, навіть залишився придатним для подальшого використання. У голові галасує, пальці поколює від недавніх спогадів. Усміхаюся, як щасливий дурень… Боже, лише добу тому я знайшов у поштовій скриньці листа, що спізнився на три з половиною роки… А здається, минула ціла вічність.
- Ідемо, ідемо свидсе знайомитись з моїм татом, – Маруська тягне діда до вітальні.
- Ну, привіт, Іване, – Петро Михайлович простягає мені руку і доброзичливо посміхається.
Він не налаштований мене вичитувати за таку тривалу відсутність у житті доньки та онуки?
Мене приймають...
* * *
Дев'ять місяців потому
Міряю кроками відстань від одного кута пологового будинку до іншого. Маруська бігає за мною, вхопившись за палець і підстрибуючи від нетерпіння. Невідривно дивлюся на телефон. Щойно він задзвонить, ми зможемо увійти всередину.
Тесть з тещею залишилися в машині й теж чекають, коли їх покличуть.
З погодою не пощастило: вітер пронизує наскрізь, збирається дощ. Тремчу, але не від холоду, а від напруги.
Хвилююсь. Нервую. Що там відбувається? Як можна так довго вдягатися? Чи все там нормально? Може, допомога якась потрібна?
Моя місія зараз – розважати тут дочку, щоб вона не вередувала. Маруська і так розумничка. Усі п'ять днів, поки Оксана пробула у пологовому будинку, майже не плакала, не вимагала повернути їй негайно маму, тільки іноді сумно розповідала, як вона скучає.
А я як скучив! Але ж я дорослий і відповідальний… Хіба я маю право показати доньці свою слабкість?
Дзвонить! Нарешті!
Оксана спускається у супроводі медсестри, яка несе синій згорток із білими рюшами. Вручаю дружині букет та невміло беру на руки крихітного сина. Усередині все тремтить. Малюк закутаний так, що видно лише малесенький носик. Кохана поправляє конверт, щоб відкрити личко і зробити наш перший сімейний знімок.
Дід бере на руки Маруську, і вона зацікавлено розглядає молодшого братика. Дочка відразу включає режим «ділової ковбаси», але, побачивши фотографа, згадує, що вона – принцеса і старанно позує на камеру.
#4062 в Любовні романи
#947 в Короткий любовний роман
#1893 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.12.2021