3

Оксана

Не одразу впізнаю його крізь дверне вічко. Довго сумніваюся, чи відчиняти двері. Але коли все-таки наважуюсь і бачу його перед собою, відчуваю ще більш змішані почуття. Іван виглядає якимось пошарпаним. Наче життя його зажувало, переварило і виплюнуло. А ще жалюгідним, що йому зовсім не властиво. Куди поділися притаманні йому самовпевненість і зарозумілість? Невже п'є?

У першу мить навіть шкодую, що відчинила двері. Нема про що нам з ним розмовляти! Що йому від мене треба через три з половиною роки?

Боже, та в моєму житті стільки всього сталося за цей час, що я вже давно забула про нього! Я впоралася, навчилася жити без нього, пустила у своє серце і постіль іншого чоловіка, вийшла заміж… Не потрібна мені ця ностальгія! І Ваня мені більше не потрібний!

Хоча все-таки брешу. І чечітка, яку зрадницьки відстукує серце, є наочним доказом.

Хочеться запитати, чому він покинув мене, коли я так відчайдушно його потребувала? Невже домостроївські замашки виявилися важливішими за наше кохання? Чому він покинув нашу дитину, якщо мріяв про сім'ю? Усі його слова виявилися брехнею та лицемірством!

Іван, немов читаючи мої думки, дістає листа. Того самого, відправленого в паніці з-за кордону, коли я втратила надію зв'язатися з ним іншими способами, щоб повідомити про вагітність. Добре, хоч його адреса у мене випадково збереглася.

Як сталося, що Іван отримав листа тільки тепер, через стільки часу? Здається неймовірним. Але чи може бути правдою? Миті цокають, а я так і стою, не знаючи, як вчинити. Впускати чи не впускати? Напевно, він має рацію – нам варто поговорити.

Але яка може бути розмова, коли до прихожої влітає маленьке торнадо на ім'я Маруська? З того часу, як пішла в дитячий садок, вона не дає мені спокою запитаннями про батька. Вбила собі в голову, що якщо замовити його Дідові Морозові, то він неодмінно принесе їй тата. Якби все було так просто…

Маруська – моя! Тільки моя! Не збираюся її ні з ким ділити. І насамперед не потрібен нам цей ненадійний батько. Але він, як на те, відразу повідомляє донці, що він – її тато. І все – можна опускати завісу. Тому що очевидно, що Маруська тепер на ньому повисне і нізащо не дозволить виставити й вигнати з нашого життя.

А якщо я не помилилася і він справді п'є? Я вже проходила це з Владом, вдруге наступати на ті ж самі граблі немає жодного бажання… Та і як підпустити до дочки алкоголіка?

- Я – не алкоголік. У мене просто скрутний період. Але я присягаюся, більше ані краплі!

Як мені знайомі ці пісні! Влад теж постійно виправдовував свою хворобливу пристрасть до пляшки важким періодом. Нормальний мужик ніколи не опустить руки й не шукатиме порятунку в горілці!

- Всі ви так говорите…

- Я тверезий. Дихнути?

Від нього справді не пахне, я б відчула. Мій нюх натренований на п'яниць не гірше, ніж у службового собаки. Але чому він має такий вигляд? Може, хворіє?

Дозволяю Івану трохи поспілкуватися з Маруською, а потім кличу до кухні на розмову. Насамперед треба з'ясувати, що йому від нас треба. Стільки часу не робив жодних спроб зі мною зв'язатися, а тут раптом з'явився! Та якби він тоді мене любив, то не влаштував би повного ігнорування і дав би нашим стосункам другий шанс!

- Оксано, я був на війні. Мене призвали, коли ти поїхала. І… Я був у полоні.

О Боже… Так ось чому він так виглядає? Він був поранений? Його там били? Я передбачала тоді, три роки тому, що його забрали до армії. Але хіба він не повинен був мені про це сказати? Навіть якщо з ним щось трапилося, хіба мені, як його нареченій, не мало прийти якесь повідомлення?

Іван навіщось приносить мені посвідчення і тицяє, щоб я подивилася і переконалася, що він каже правду. Та невже такими речами можна жартувати? І потім, списки звільнених з полону, напевно, є в мережі, його слова легко перевірити!

Боже... Я ж його лаяла тут останніми словами, ненавиділа, намагалася забути, а він там... Страшно уявити, через які кола пекла йому довелося пройти...

Витримка якось одразу закінчується. Не можу стримати сліз. Так боляче за Ваню! Оплакую його страждання та своє життя… Все, що збиралося всі ці роки, зараз нарешті прорвало греблю і затоплює все навколо.

- Я вижив там тільки тому, що сподівався, що ти мене чекаєш...

А я не чекала! Не чекала! Я виявилася набагато гіршою, ніж він про мене думав! Я зрадила його… І від цього на душі стає особливо гидко.

Мені так багато треба йому сказати, щоб він зрозумів і, можливо, пробачив! Але в найневідповідніший момент прибігає Маруська. За неї, природно, ніяких розмов вести не можна. Вона, хоч і маленька ще, але дуже розумна. Вічно щось почує, свої висновки зробить, а потім, як видасть... Іноді вуха в трубочку згортаються, і не знаю, куди обличчя від сорому сховати.

Насилу заспокоююсь, ми замішуємо тісто, випікаємо коржі, промазуємо їх кремом... Балакаємо про якісь дурниці, а я ніяк не можу вгамувати серце, що колотиться. Що далі? Що тепер буде? Що мені робити? 

Іван змінився. Я знала його самовпевненим і надмірно категоричним. А тепер він розгублений, ніби його захисний панцир дав тріщину. Це спричиняє біль, бо просто так такі зміни не відбуваються. Я й сама гублюся, не знаю, як із ним спілкуватися, чого від нього чекати.