1

Іван

- Оксано, може, не поїдеш, га? Ну навіщо тобі це стажування?

Скиглю, не уявляючи, як зможу завтра посадити кохану в поїзд, помахати їй рукою і не збожеволіти від розлуки.

- Ваню, ну сто разів уже обговорювали... Такий шанс випадає лише один раз у житті.

- Кохана, я ж не зможу без тебе, задихнусь.

- Усього три місяці!

- А як же весілля?

- Так я повернуся, – і відразу подамо заяву.

- Ми у серпні хотіли, а тепер не встигнемо.

- Вересень – теж гарний місяць для весілля. Вичитала, що вересневі шлюби міцні, а сімейне життя – тихе та спокійне.

- Оксано, ти ще не поїхала, а я вже страшенно сумую…

Я з самого початку сприйняв новину про те, що нам доведеться розлучитися на три місяці, болісно. А тепер після того, як наші відносини перейшли на новий рівень, і я зробив коханій пропозицію, зовсім не уявляю, як зможу проіснувати далеко від неї такий довгий час.

- Іванко, коханий, я все розумію. Але збагни, що це дуже важливо для моєї майбутньої кар'єри. Погодься, стажування в Європі відразу підійме мене на сходинку вище у порівнянні з конкурентами. І потім у мене є надія, що там мене помітять. Може, запропонують роботу після закінчення університету.

- Тобто ти насправді розглядаєш можливість поїхати туди працювати?

- А чому ні? Ваню, треба рухатися, прагнути більшого, цивілізації.

- Оксано, а як же я? Як наша сім'я?

- Ти теж можеш пошукати там роботу, – і поїдемо разом.

- А як не знайду, то ти поїдеш без мене? Що це за сім'я така, якщо дружина із чоловіком живуть у різних країнах?

- Сучасна сім'я!

- А кохатися ми будемо за допомогою сучасних засобів комунікації, я вірно розумію?

- Що ти все вивертаєш? Може, хочеш замкнути мене вдома на кухні, щоб я тобі борщі варила та народжувала дітей? – кохана щиро обурена.

- А що? Непогана ідея. Чи ти мені самому пропонуєш варити борщі й народжувати дітей? Та споконвіку жінки ходили за чоловіками мало не на край світу, аби бути з ними поряд! Приміром, декабристок згадай. Або дружин військових, які все життя з чоловіками по гарнізонах мотаються. Що це за шлюб, якщо дружина, навпаки, намагається змотатися якомога далі від чоловіка?

Слово за слово, суперечка переростає у конфлікт. Кожен уперто стоїть на своєму. Оксана вважає, що жінка має зробити кар'єру і лише потім замислюватись про дітей, я ж наполягаю, що на схилі віку дітей народжувати буде запізно.

- Ось і шукай собі квочку, яка буде вдома сидіти та займатися господарством. Я тобі в хатні робітниці чи кухарки не наймалася!

Оксана розвертається і тікає від мене та, швидко долаючи відстань до зупинки, стрибає на ходу до маршрутки. 

Я злий. Їй начхати на мою думку, вона все робить так, як вважає за потрібне, незважаючи на мене. І цю химерну егоїстичну дівчину я вибрав собі за дружину?

Серце ниє і вимагає наздогнати, притиснути, зацілувати, залюбити... Але впертий розум твердить: «Все життя так і будеш за нею волочитися, а вона – сукати мотузки з тебе. Сумнівне щастя. Краще вже один раз перехворіти, а потім знайти нормальну жінку». Намагаючись зловити баланс, упускаю момент, коли за Оксаною зачиняються двері маршрутки.

Чекаю від неї покаянного дзвінка або хоча б повідомлення, бодай якогось знака, що вона готова зважати на мене, шукати компроміс і йти по життю поруч, тримаючись за руки. Але нічого… Вона їде у своє закордонне стажування, навіть не попрощавшись. Кохана воліє дертися кар'єрними сходами, а мене і тихе спокійне сімейне життя – відсуває надовго.

Я вражений, скривджений, сердитий… 

* * *

Ось уже котрий день Оксана не дзвонить і не пише. Задихаюсь без неї. Але принципово не хочу дзвонити чи писати їй першим. Якщо вона мене кохає, повинна усвідомити, що була неправа, і зробити крок мені назустріч. А інакше, що це за сім'я?

До сказу хочу бути з нею... Божеволію. Лаю себе за розмову, через яку ми посварилися. Тепер я навіть не знаю, чи Оксана все ще зі мною. Може, покинула мене і знайде там собі іншого? Ревнощі випалюють душу. Постійно уявляю, як вона там із кимось сміється, ходить, тримаючись за руки, обіймається, цілується. І чим довше не дзвонить мені, тим яскравішими стають картинки, й тим сильніше розпалюються мої ревнощі. 

Отримую повістку до військкомату. Я чекав на неї – багатьох колишніх однокурсників уже призвали. Все відбувається швидко: медкомісія – поспіхом і одразу – на війну. Спочатку думаю все-таки зателефонувати Оксані. А потім стає не до цього – ми потрапляємо до справжнього пекла.

Нас поливає ворожа артилерія, один зі снарядів вибухає поблизу, – і чорна пелена каменепадом навалюється на мене. Перед очима виринає усміхнене обличчя коханої.

"Це кінець! – прошиває голову. – Пробач, кохана…"

Я помер? Схоже на те… Але чому тоді все так сильно болить?

Біль наростає. Йому нема ні кінця ні краю. Він забиває собою весь ефір.