Розділ 5 . Повернення " ідеальної " та жовта стіна

​Яна : 

​Ранок почався з гуркоту. І ні, це був не Барон, і навіть не Артем зі своїми дронами. Це були валізи. Багато валіз із крокодилячої шкіри, які вносили до холу двоє охоронців у сонцезахисних окулярах.

​На вершині цієї гори речей сиділа маленька біла собачка з бантиком, яка виглядала так, ніби її щойно викупали в шампанському.

​— Марку-у-у! Любий! — голос, солодкий, як передозований сироп, розірвав тишу мінімалістичного особняка.

​Я вийшла на балкон другого поверху в своїй старій піжамі з качками, розпатлана й з пензликом у руках (якраз збиралася почати «жовту операцію» в кутку вітальні). Внизу стояла вона. Белла. Модель, ікона стилю і, судячи з виразу обличчя Марка, його найбільший нічний жах.

​— Белло? Що ти тут робиш? — Марк вийшов із кабінету, на ходу застібаючи ґудзики на манжетах. Його обличчя нагадувало бетонну плиту.

​— Як що? Твоя мама сказала, що ти нарешті знайшов собі… — вона замовкла, повільно піднімаючи погляд на мене. — Це? Марку, це що, твоя нова економка? Чи, може, притулок для бездомних студентів тепер відкрили прямо у твоєму домі?

​Я міцніше стиснула пензлик. Усередині щось клацнуло. Я не була нареченою, я була кур’єром, але ця жінка дивилася на мене так, ніби я була плямою на її дизайнерських туфлях.

​— Це Яна. Моя наречена, — голос Марка пролунав несподівано низько й загрозливо. — І вона тут господарка.

​Белла пирскнула, витончено знімаючи окуляри.

— Не сміши мене. Твоя мама в захваті, але я знаю тебе. Ти б ніколи не обрав дівчину, яка пахне… фарбою та дешевим милом. Я приїхала допомогти тобі організувати «заручини», бо цей жах, — вона обвела рукою вітальню, — соромно показати людям.

​— Нам не потрібна допомога, — відрізав Марк. — Ми якраз збиралися…

​— Малювати! — вигукнула Соня, вибігаючи з-за моєї спини. — Яна каже, що ми зробимо тут сонце!

​Белла подивилася на відро з яскраво-жовтою фарбою, яке я встигла поставити біля білосніжного дивана, і її обличчя перекосилося від жаху.

​Марк : 

​Я відчував, як ситуація виходить з-під контролю. Белла була частиною мого минулого, яке я намагався забути: штучне, холодне, засноване на вигоді. Дивлячись на неї зараз, я розумів, наскільки сильно Яна від неї відрізняється.

​— Белло, ти можеш залишитися на каву, але не більше, — сказав я, намагаючись зберегти спокій.

​— О ні, любий. Я привезла подарунки дітям! — вона клацнула пальцями, і охоронець подав їй дві коробки. — Артеме, це останній смартфон. Сонечко, це лялька, яка коштує як невеликий автомобіль.

​Артем навіть не підійшов.

— У мене вже є кращий, я сам його перепрошив, — кинув він, не відриваючись від монітора.

Соня подивилася на ляльку, потім на Яну.

— А ми з Яною збиралися робити паперовий літак і запускати його з даху. Це цікавіше.

​Белла почервоніла. Вона не звикла програвати.

— Марку, ти бачиш? Вона псує твоїх спадкоємців! Вони стають… звичайними!

​Я зробив те, чого сам від себе не чекав. Я підійшов до Яни, забрав у неї пензлик і вмочив його в жовту фарбу.

— Знаєш, Белло, — сказав я, дивлячись прямо в очі колишній. — Мені набридло бути ідеальним. Яна навчила мене, що дім — це там, де можна забруднити руки.

​І я провів довгу жовту смугу прямо по своїй бездоганній білій стіні.

​Яна ахнула, прикривши рот рукою. Соня закричала від захвату. А Белла виглядала так, ніби я щойно спалив Лувр.

​— Ти збожеволів, — прошепотіла вона. — Ти справді закохався в цю… офіціантку.

​— Вона кур’єр, — виправив я з посмішкою. — І вона найкраще, що трапилося з цим будинком.

​Яна : 

​Вечір пройшов у дивному запалі. Белла зачинилася в гостьовій кімнаті, пообіцявши «вивести мене на чисту воду», а ми вчотирьох (плюс Барон, який тепер мав жовті вуха) розмальовували стіну.

​Коли діти нарешті заснули, ми з Марком залишилися у вітальні. Навколо панував безлад, підлога була в крапках фарби, а ми сиділи на килимі, втомлені й мовчазні.

​— Навіщо ви це зробили? — тихо запитала я, дивлячись на жовту стіну. — Ви ж любили цей білий колір.

​Марк повернувся до мене. У світлі вуличних ліхтарів його обличчя здавалося м’якшим.

— Я думав, що люблю. Поки не зрозумів, що він просто… порожній. Як і моє життя до того, як ви влетіли в мій кабінет.

​Він простягнув руку і обережно витер пляму фарби з моєї щоки. Його пальці затрималися на моєму обличчі довше, ніж вимагала ситуація. Моє серце пропустило удар.

​— Яно, — прошепотів він. — Що, якщо ми не будемо прикидатися? Що, якщо я справді хочу, щоб ви залишилися? Не через маму. І не через контракт.

​Я хотіла відповісти, але в цей момент у моїй сумці задзвонив телефон. Це був мій батько.

— Алло? Тату? Що сталося?

​Я слухала його кілька секунд, і моє обличчя блідло.

— Що? Колектори? Але я ж переказала гроші…

​Я вимкнула телефон і закрила обличчя руками. Казка розсипалася.

— Мені треба йти, Марку. Я не та, за кого ви мене приймаєте. Я не просто бідна студентка. Моя родина… у нас величезні борги. Я прийшла до вас не випадково. Я шукала будь-яку роботу, бо нам погрожували відібрати дім.

​Марк завмер. У кімнаті стало холодно.

— Тобто… все це? Сендвічі, ігри з дітьми, ця стіна… це було частиною плану, щоб випросити гроші?

​Я підвела на нього очі, повні сліз.

— Ні! Спочатку — так, я сподівалася на хороші чайові. Але потім… все стало справжнім. Але ви мені не повірите, правда?

​З тіні коридору вийшла Белла з телефоном у руках. На її обличчі була переможна посмішка.

— Я ж казала, Марку. Вона просто професійна мисливиця за мільйонами. Я все записала. Завтра це буде в усіх новинах. Твоя «наречена» — звичайна аферистка.