Розділ 7

— Доню, неси це у кімнату, — даю Софії ложки й виделки. 

Ми накриваємо святковий стіл у вітальні біля ялинки. Донька крутиться дзиґою, бо їй не терпиться відкрити подарунки. 

Нарешті без п'яти хвилин дванадцять ми сідаємо за стіл. Я відкриваю пляшку шампанського для нас з мамою і дитячого шампанського для Софії. 

Озираюся навколо. Я у своїй квартирі зі своєю сім'єю. Біля вікна стоїть святкова, пишна ялинка. На столі домашня їжа. А найголовніше — це рідні люди. Поруч сидить усміхнена мама, яка завжди була зі мною, навіть у найскрутніші часи та красуня донька, яка є сонцем мого життя. 

Підіймаю келих:

— Я — щаслива людина! В мене є ви. І це для мене найважливіше. Випиймо за Новий рік! І за те, щоб не дивлячись ні на що, ми залишалися найближчими людьми одне для одного, бо ми — сім'я!

Після цього ми вітаємо одне одного. Софія біжить розгортати подарунки. Там ми з мамою приготували для неї нову пару джинс і сертифікат на похід у салон краси. Вона давно мріяла пофарбувати волосся у рожевий колір. І я вирішила, що як вже робити такі радикальні експерименти, то треба, щоб це було безпечно і якісно. Софія верещить і стрибає на місці. Дістає подарунок від Антона. Нетерпляче зриває рожеву обгортку. Кілька секунд мовчить, а потім простягає мені. Там новенький запакований планшет. 

— Таких подарунків, як цього року, мені ще ніколи не дарували, — тихо шепоче. — Ой мамо, тут ще тобі подарунок.

Вона простягає конверт. Всередині лежать два квитки на концерт Ніно Катамадзе в Жовтневому палаці. 

— Здається це не подарунок, а запрошення, — сміється мама. — Навряд чи він розраховує, що ти підеш з кимось іншим.

Це одна з моїх улюблених співачок. Саме через неї я хотіла займатися музикою й вмовила маму записати мене до музичної школи. Щоправда, з голосом не склалося. На жаль. Але й досі для мене кращого подарунка не вигадаєш, як квиток на її концерт.

Мій телефон вібрує. Висвічується номер Антона.

— Вітаю тебе з Новим роком! — Лунає у слухавці.

— І я тебе вітаю, — кажу майже пошепки. — Дякую за подарунки. Нам дуже сподобалося і в тебе… хороша пам’ять. 

— Дай, дай мені слухавку, — канючить донька й забирає телефон. — Антон, дякую тобі. Мені дуже сподобався планшет. У нас в класі у всіх є, а в мене ні. Навіть коли мені було десять, у всіх вже були планшети. А зараз мені одинадцять і досі лише я не маю такого. 

Коли вона це промовляє, кров приливає мені до обличчя. Дивлюся у відчаї на маму. Вона мовчить. 

— На, він знову хоче поговорити з тобою, — Софія передає мені слухавку.

— То Софії справді одинадцять? 

— Так.

— Можна я зараз приїду до вас?

Кілька секунд мовчу. Дивлюся на стурбоване обличчя мами й щасливе личко Софії.

— Приїзди. 

Я не знаю як складеться наша доля і що буде далі. Та чомусь мені здається, що все у нас буде добре.