Розділ 6

Тримаючись за поручні, повільно їду до виходу. Нарешті знімаю ковзани. Дивлюся, як Софія кружляє колами. Вона широко всміхається. Та раптом вона помічає мене. Зупиняється. Озирається, бо вочевидь не розуміє, чому я сама. 

— Мам, а де Антон? — Питає, коли під'їжджає.

— Доцю, в нього інші справи. Він пішов зі своєю дівчиною. 

Бачу, що Софія засмутилася, хоч і намагається не показати цього.

— Пропоную з'їсти тістечко з чаєм і сходити на якийсь новорічний фільм, якщо будуть місця. 

Вона киває.

Ми йдемо в бік кав'ярні. 

— Мам, а тобі подобається Антон? 

— Ну-у, — її питання застає мене зненацька. — Я не дивлюся так на нього. У Антона є дівчина.

— Мені здається, що він тебе любить, — каже впевнено. — Він так на тебе дивиться, як у фільмі. Знаєш, коли головний герой закохується. То що я тобі хотіла сказати, — знову повертається до теми Антона. — Якщо він тобі подобається, то можеш з ним зустрічатися. Я не буду проти. Думаю він нам підходить.

Я сміюся в голос. 

— Зайчику, може він нам і підходить, але в Антона стосунки з іншою дівчиною і своє життя. 

Вона нічого не відповідає. Ми сідаємо в кав'ярні. Замовляємо десерт, лате для мене і квітковий чай для Софії. Дивимося на каток й спостерігаємо за іншими людьми. Якийсь час просто мовчимо.

— Тобі вже більше подобається в Києві? — Натякаю на нашу прогулянку.

— Так. Тут весело буває. Потроху звикаю. Але все ще сумую за друзями. Не переживай мам, — вона дивиться на мене серйозно. — Я звикну.

Збираюся відповісти, що все буде добре і що вона може запросити друзів в Київ у гості, як біля нас звучить знайомий голос.

— Можна до вас?

Я підіймаю очі й бачу Антона. В руках він тримає пакунок, загорнутий у святкову рожеву обгортку і такого ж кольору конверт. 

— Та, будь ласка. А як же твоя дівчина?

Він сідає поруч з Софією, навпроти мене. Усміхається.

— А ти ревнуєш?

— Та дуже треба, — намагаюся не показати свого сум'яття.

— Я подумав, що негарно отак вас кидати. Тим паче якщо сам запросив на прогулянку. Ми з нею домовилися пізніше зустрітися. 

— Даремно ти відпросився. Ми зараз йдемо в кіно. Так що можеш повертатися до своєї дівчини. 

— Ма, що ти таке кажеш, — Софія хапається руками за щоки й смішно кривиться. — Ходімо з нами в кіно? 

— А залюбки. В мене якраз вільний час і зайнятися нічим.

Ми доїдаємо солодке й прямуємо до кінотеатру. Моє серце тривожно стискається. Надто все гарно. Надто так, як я мріяла. Чим краще зараз, тим болючіше буде потім. 

— На який фільм хочеш? — Питає Антон у Софії, поки стоїмо біля каси.

— “Аватар: вогонь і попіл” — в школі вже всі його дивилися крім мене.

— Якщо всі, то треба йти обов'язково, — промовляє Антон з розумінням.  

Заходимо в зал і Софія відразу займає крайнє місце. Те, що ближче до виходу.

— А хіба ти не сядеш між нами?

— Ні, мамо, — вона мені підморгує. — Тут зручніше. 

Сідаю біля доньки, а він поруч зі мною. Кілька разів за фільм Антон ненавмисно торкається моєї руки. Від чого в мене мурахи пробігають по шкірі. Коли він в черговий раз, кладе свою руку на мою, повертаюся й бачу, що він на мене дивиться. Кілька секунд ми не відводимо погляду одне від одного. Я відчуваю легке тремтіння. 

Коли фільм закінчується й світло вмикається, ми чекаємо, щоб не товктися в черзі, а потім повільно виходимо. 

— Не ну ви бачили, яка графіка! — Захоплюється Софія. — Я просто в захваті!

— Фільм вартував того, щоб його подивитися, — підтримує Антон.

Ми замовкаємо, бо кожен розуміє, що буде далі.

— Ну що зайчик, поїхали додому?  — Звертаюся до доньки.

— Я вас відвезу, — пропонує Антон.

Ми мовчки їдемо в машині. Вже біля під'їзду він віддає нам пакунок і конверт.

— Це вам подарунки. Але відкрийте не раніше дванадцятої ночі.

Ми з донькою перезираємося, але обіцяємо. Махаємо йому на прощання.

Він їде. Я дивлюся йому вслід. Мені приємно і боляче водночас. Відчуття як коли підставляєш змерзлі, майже відморожені руки під гарячу воду — ніби має бути полегшення, але зараз біль. Ця частина мого серця була давно закрита для мене. Софійка мене обіймає.