Розділ 5

Рівно об одинадцятій, Антон вже чекає на нас біля під'їзду. Я дивлюся на реакцію Софії. Вона усміхається й махає йому рукою. Сідаємо в машину.

— Антон, а в тебе є дружина й діти? — Питає донька з заднього сидіння, коли ми їдемо Києвом.

— Ні, на жаль немає.

Я дивлюся у дзеркало на доньку. Вона задоволено усміхається.

— А дівчина? 

Антон невпевнено киває.

— Так, дівчина є.

— І вона кататиметься з нами? 

— Ні, в неї інші справи сьогодні. До вечора я вільний.

Бачу, що Софія задумується. 

Антон зупиняє авто біля торгового центру на стоянці. Ми виходимо з машини.

Коли заходимо до торгового центра, Софія з цікавістю озирається. Всюди атмосфера Нового року. Кожна вітрина блищить, сяє й переливається різними кольорами. Люди навколо снують в пошуках подарунків. Кругом гомін, сміх. Багато дітей. Я бачу, що Софія зачаровано на все це дивиться і готова поклястися, що це вперше, коли вона не жалкує про свій переїзд до Києва. 

Підходимо до ковзанки.

— Ти вже раніше каталася? 

Вона киває головою.

— А от мама — ні, — показує на мене.

Він усміхається і як мені здається, лагідно дивиться на мене.

— Значить, вчитимемо маму.

— Ой ні, — лякаюся, — я вас тут почекаю. Посиджу на лавочці. Такі розваги не для мене.

— Ти не впадеш. Обіцяю, — каже Антон і від його погляду в мене мурашки по шкірі. 

Врешті погоджуюся. Донька з Антоном йдуть й за хвилину повертаються з ковзанами мого розміру. Зітхаю, але натягую їх. Ми йдемо до льоду. Софія відразу їде красиво, правильно, легко. Антон обережно виводить мене на лід. 

— Йди покатайся з Софією. Я буду триматися за поручні.

— Я не залишу тебе. 

Його слова відлунюють болем всередині. Він бачить мою реакцію й серйознішає.

— Марічко, пробач мені, будь ласка, за той мій вчинок.

Кров приливає мені до обличчя. Менше всього зараз хочеться це обговорювати.

— Мені тоді мама сказала, що в тебе вже давно інший хлопець і ти від нього вагітна. Я був злий і не повірив тобі. А коли прийшов до тями, вже було пізно. Ти переїхала з нашого району, змінила номер. І я був впевнений, що перервала вагітність. Як і є насправді. Мені дуже шкода, що так сталося. 

Відчайдушно тримаюся за поручні. Намагаюся не впасти й заспокоїтися. 

— Зараз це все вже не має значення. Я не тримаю на тебе образи.

Він стискає мою руку. 

— У тебе дуже гарна донька. Радий, що ти все-таки народила. Шкода, що не від мене.

Я спотикаюся й ледь не падаю. Антон вчасно ловить мене й тримає за талію. Крадькома зиркаю на нього. Якщо все так, то я маю сказати. Якщо він справді жалкує і хоче мати дитину. Та тільки я відкриваю рота, як збоку лунає:

— Любий, я тут. Антоне!

Ми повертаємо голови. Неподалік від входу на ковзанку стоїть вродлива блондинка в довгому пуховому пальті. Яскравий макіяж, великі губи, довгі нігті, ефектна. Мені здається, що я стара тітка на її фоні. Бажання щось казати вмить зникає. 

— Це твоя дівчина? 

— Так, але… її не мало тут бути.

Антон виглядає розгублено. 

— В такому разі ти, мабуть, йди до неї. А ми з Софією далі самі погуляємо. 

Він нерішуче застигає.

— А Софія… — Антон шукає її поглядом.

— Я сама їй все поясню. Не переживай.

Я стою й дивлюся, як він йде. А на що я сподівалася? Що він через одну нашу несподівану зустріч покине свою дівчину і змінить життя? Мабуть, так. Буду з собою чесною. Все-таки сподівалася.