Розділ 3

Антон дивиться на мене розгублено. Ніби не може зрозуміти суть моїх слів. 

— В якому сенсі? То це моя донька? Чому ти мені не сказала?

Я бачу емоцію переляку на його обличчі. Вмить згадую ту саму розмову багато років тому по телефону.

Він вчився на маркетолога в Києві, а я в музичному училищі в Черкасах. Тоді щойно вийшла від гінеколога, який підтвердив мою вагітність. Була шокована новиною. В сім'ї грошей немає, вдома одна мама, я ще вчуся. Тремтячими пальцями набрала його номер. Антон відповів не одразу. Після сухого привітання виникла мовчанка.

— Антоне, я вагітна.

Кілька секунд в слухавці тиша.

— Від кого? 

— Як це від кого? — Кров приливає мені до обличчя. — Від тебе звичайно.

— Мама казала, що ти вже з половиною двору перезустрічалася, поки мене немає. Так що вибач, не знаю від кого ти вагітна, але точно не від мене.

Сльози застелили мені очі і я не знаю, як навіть додому дійшла. Прийшла до тями через кілька годин в обіймах мами, яка мене заспокоювала. 

Повертаюся зі спогадів знову до ресторану. Переді мною невдоволений і спантеличений Антон.

— Я пожартувала, — кажу з усмішкою. — Не твоя звичайно. А з чоловіком розлучилася. Давно.

— Ну і жарти в тебе, — каже, підозріливо вглядаючись мені в очі.

Продовжую усміхатися. Такий батько нам не потрібен. Хай своєю молодою коханкою займається, яка насправді також недалеко від дитячого віку пішла.

Доїдаю десерт й дивлюся на годинник.

— Пробач, але мені вже час. Я обіцяла мамі допомогти з підготовкою до Нового року.

— Я підвезу?

— Я можу на метро доїхати. Нічого страшного. 

— Давай все-таки підвезу, мені не важко. — Каже і встає з-за столу. 

Погоджуюся.

Ми виходимо з ресторану. 

Сідаємо в машину. Він вводить мою адресу у навігаторі. 

— Скільки твоїй доньці років?

— Десять, — кажу без запинки.

— То ти тоді не народила?

Я мовчу.

— Швидко ти знайшла собі пару після мене.

— Не тобі мені дорікати, — всередині підіймається хвиля гніву.

— Так, ти маєш рацію. Пробач. 

Він зупиняє авто біля мого під'їзду, зиркає винувато.

— Слухай, залиш мені свій номер?

— Навіщо?

— Ну всіляке буває. Може тобі буде потрібна моя допомога. Або ще якась причина, по якій ми зустрінемося.

Я сумніваюся. Врешті даю свій номер. Виходжу з машини. 

— Я допоможу віднести пакети до квартири?

— Оце вже ні, дякую. 

— Чому? Це ж усього лише пакети.

— Тому, що я не хочу, щоб ти точно знав де я живу і був у мене вдома, — кажу чесно. — Давай сюди ведмедя.

Поглядом показую на іграшку для доньки.

Цієї миті двері під'їзду відчиняються й звідти вибігає Софійка. Вона киває мені, зацікавлено зиркає на Антона й біжить у напрямку контейнерів. Викидає пакет зі сміттям. 

— Це твоя донька? — Антон не відводить погляду від неї. 

Киваю.

Софія повільно повертається до під'їзду. Я хапаю ведмедя, прощаюся і йду у її напрямку.

— Я все ж допоможу, — Антон відбирає в мене пакети, не дивлячись на мій супротив, та йде разом зі мною.

Коли ми зрівнюємося з донькою, вона здивовано дивиться на нього.

— Мам, це хто? 

— Я давній знайомий твоєї мами. — Випереджує мене Антон. — Ти не проти, якщо я допоможу вам з пакетами?

Софійка киває і раптом усміхається. Її погляд сфокусований на рожевому ведмеді. 

Ми заходимо в ліфт. 

Простягаю їй іграшку, бо вже немає сенсу ховати. Вона обхоплює ведмедя обома руками. Я щаслива, бо донька радіє і я знову бачу її такою, як до переїзду.

— А як давно ти маму знаєш? — Софія виглядає з-за вуха ведмедя.

— Взагалі-то майже все життя. 

— Ого, а чого я раніше тебе не бачила?

Двері ліфта відчиняються на шостому поверсі. 

Ми виходимо. Антон не відповідає на питання доньки, а я відчиняю двері квартири. Він ставить пакети у коридорі. 

— Дякую, що допоміг і бувай, — намагаюся підштовхнути його до виходу. 

— А може залишишся на чай? — Раптом запитує Софійка. — В нас є сирники й полуничне варення.

Поглядом показую Антону не погоджуватися, проте він удає, що не помічає.

— Залюбки, — відповідає, ігноруючи мене й роззувається.