Розділ 2

Антон дивиться на мене. Вираз його очей змінюється з роздратованого на спантеличений. Він відпускає іграшку і я ледь не падаю на підлогу.

— Марічка? — Каже невпевнено, вдивляючись мені в очі. — Це ти?

Киваю. Я готова провалитися крізь землю. Та що він взагалі може тут робити? Невже в цього безсердечного чоловіка є діти? Мені стає неприємно від думки, що якусь іншу дитину він любить, купує іграшки, а мою просто викинув зі свого життя.

— Привіт і бувай, — кажу, швидко хапаю ведмедя, кидаю його у візок і поспішаю до каси. 

— Агов, почекай! — Лунає позаду. 

Я не реагую й навіть не зменшую швидкість.

— Марічко, та почекай ти! — Він врешті наздоганяє мене. Тримає рукою візок. 

— Що?

— Як ти? Що робиш у Києві? У тебе є дитина? 

Завмираю. Невже він справді думав, що я позбудуся від плоду?

— Я живу в Києві. І в мене все добре. Вибач, мені вже час іти.

— А може… — Він дивиться на мене з надією. — Посидимо в ресторанчику неподалік. Вип'ємо по келиху вина. Нам все-таки є що згадати.

Я думаю про свій зовнішній вигляд, дурну шапку на голові, прилизане волосся, відсутність косметики та старий светр під пуховиком. А також про візок з продуктами. І як я буду виглядати, якщо з пакетами завалюся в ресторан. 

Він ніби прочитав мої думки.

— Я на машині. Пакети залишимо в багажнику. Я не займу багато твого часу. Просто вип'ємо кави чи вина і все.

— Ну добре, — неохоче погоджуюся, хоча думаю, що пожалкую про це рішення.

— Он моя машина, — він киває головою в бік чорного джипа на стоянці, коли ми виходимо. 

Я в машинах не розбираюся, але на вигляд дуже серйозне й статусне авто. Від цього почуваюся ще більш некомфортно. Зараз мало б бути все інакше. Він кинув мене вагітною й без грошей. Тож це я мала б втерти йому носа. Приїхати на власному розкішному авто. Вийти в брендовому одязі. Жити десь у заміському будинку. Мати свій бізнес. А він би стояв тут з лисиною, великим животом й в старій куртці. І жалкував би про свій вчинок. 

Ми підходимо до машини. Він вимикає сигналізацію й ставить пакети в багажник. Потім відчиняє мені двері й сідає сам. 

— Ну що поїхали? — Усміхається тою самою чарівною посмішкою, в яку я колись закохалася. 

Знизую плечима. Не можу відірвати погляду від його шовковистого волосся, гладкої доглянутої шкіри обличчя й рук. Він ніби з картинки модного журналу. Але на пальці обручки немає. Не знаю чому, та від цього трохи легше. Якби виявилося, що в нього ще красуня дружина й троє дітей, було б неприємніше.

— Я вже й забув, яке в тебе прикольне кучеряве волосся, — каже з посмішкою, зиркнувши на мене.

— А ти кому хотів ведмедя купити? — Переводжу тему розмови. — В тебе є діти?

— На жаль немає.

— То кому тоді іграшка? 

Він прокашлюється неначе йому ніяково.

— Моїй дівчині.

— Їй що п'ятнадцять? — Кажу зі сміхом. Схрещую руки на грудях.

— Чому п'ятнадцять? Двадцять два.

Відчуваю як щось дряпає мені всередині й обпікає груди. 

— На десять років за тебе молодша? І навіщо тобі дитина?

Він сильніше стискає пальці на кермі.

— Приїхали, — повертається до мене. Показує рукою у вікно. — Ресторан Marevo. 

 Антон відкриває переді мною двері й ми заходимо всередину.

— Антоне Олексійовичу, накрити ваш столик? — Назустріч до нас вискакує молода, ефектна адміністраторка.

Про себе відмічаю, що вона дивиться на Антона неначе на Бога.

— Так, Катю. І хай нам принесуть дві кави й… — він повертається до мене, — Ти будеш шоколадний торт? Я пам'ятаю — це був твій улюблений десерт.

Киваю.

— Тоді Катю дві кави та два шматки торта.

Дівчина прискіпливо мене оглядає. Ніби не може повірити, що її улюблений Антон Олексійович міг прийти в ресторан з такою жінкою, як я.

Ми йдемо далі. Заходимо до окремої кабінки у кінці зали біля вікна. Він допомагає мені зняти пуховик. Вішає його на вішалку. Я озираюся. На столі букет квітів. Кілька аромасвічок, які чекають вечора, щоб створити романтичну атмосферу. Ковані світильники у вигляді клітки та пташок. Вікно заставлене кімнатними рослинами. Ми сідаємо навпроти одне одного.

— То ти часто тут буваєш? — Питаю з цікавістю.

— Взагалі-то це мій ресторан. І ще кілька таких по Києву. Точніше п'ять. 

— Ого, ти молодець.

— Дякую. А ти чим займаєшся?

— Ну в мене своїх ресторанів немає, — усміхаюся. — Я вчителька гри на фортепіано і переїхала до Києва лише кілька місяців тому.

Нам приносять каву. Переді мною ставлять тарілку з шоколадним тортом.

Я обережно куштую. Крем буквально тане в роті, залишаючи по собі тонкий присмак шоколаду.

— І справді дуже смачно.

— А ти з дитиною і чоловіком переїхала?

— З донькою і мамою.

Він не відводить від мене погляду. 

— А де батько дитини?

— Він сидить переді мною. 

На якийсь час між нами виникає ніякова мовчанка.