Розділ 1

Я готую вечерю на кухні. Звичайні макарони з підливою і салат. З кімнати доньки долинає гучна музика. 

— Зроби тихіше, зайчику, бабуся спить, — підходжу до дверей, але всередину не ризикую заглянути. На дверях висить табличка “Вхід заборонено”.

Мені не відповідають, але музика стає тихіше. Зітхаю. Кілька місяців тому ми переїхали до Києва у багатоповерхівку на Осокорках. Софійці важко звикнути до нової школи, відсутності друзів, великих відстаней. Тож вона бунтує — вмикає голосно музику, не розмовляє зі мною. Їй всього одинадцять років. Боюся подумати, що буде далі.

Повертаюся на кухню. Мию й нарізаю зелень. Відчуваю сум’яття. Три місяці тому я отримала пропозицію на місце вчителя з гри на фортепіано в приватній школі Києва “Палада”. Недовго думаючи ми з мамою продали дві наші квартири, додали збереження, які накопичували понад десять років, і купили трикімнатну квартиру тут на Осокорках у Києві. Можливість, на яку чекали всі ці роки. Та донька відреагувала інакше — постійні непорозуміння, сльози, бойкот і конфлікти у новій школі. 

Ставлю чайник. Насипаю макарони у тарілки.

— Доцю, — знову підходжу до дверей. — Їсти йди. 

На мій подив Софія не сперечається. Музика вимикається й вона виходить з кімнати. Русяве волосся розтріпане, очі заплакані, погляд опущений. Вона мовчки йде на кухню й сідає за стіл. Моє серце стискається від жалю. Може я дійсно даремно тиснула з цим переїздом до Києва і треба було залишити її там, де їй добре? Але ж я хотіла як ліпше. Тут більше можливостей і краще майбутнє. 

— Доню, я зараз йтиму до Нового року скуплятися, хочеш зі мною?

Вона хитає головою.

— То може скажеш, що тобі купити?

На мить задумується. Її погляд стає зацікавленим. 

— Хочу великого рожевого ведмедя. Такого, щоб у мій зріст.

Здивовано дивлюся на неї. Навіть коли була молодшою, вона не виявляла особливого інтересу до м'яких іграшок. А зараз це навіть дивно.

— Це все чого ти бажаєш на Новий рік?

— Ну чому ж. Ще хочу, щоб в мене з'явився тато. Але ж цього не станеться, бо ми йому не потрібні! — Вона показує мені язик, встає з-за столу і йде до своєї кімнати.

Зітхаю. Йду збиратися. За п'ятнадцять хвилин стою біля виходу з квартири. З маминої кімнати долинає голосне хропіння, з Софійчиної — музика. Одягаю шапку на голову, рукавиці й виходжу. 

Прямую через двір. Сніг приємно рипить в мене під ногами. Не дивлячись на те, що це Київ, людей чомусь мало. Майже ніхто не трапляється дорогою. Район новий. Я за звичкою задираю голову. Навколо декілька багатоповерхівок. Трохи далі — нове будівництво, стоянка, асфальт, акуратні бордюрчики. Майже немає дерев чи майданчиків. Парку неподалік також немає. 

— Міські джунглі, — зітхаю про себе. 

Так казала мені сусідка з Черкас, коли я збиралася їхати. За десять хвилин швидкої ходи від мого будинку є великий торговий центр, куди я зараз і прямую.

Заходжу всередину. Тягнуся у кишеню й дістаю список. Поки більшість людей застосовує електронні нотатки чи месенджери, я досі використовую звичайний папір і ручку. 

Ходжу рядами. Роздивляюся продукти. Поступово наповнюю кошик хлібом, мандаринами, цукерками, овочами. Розумію, що одним кошиком не обійдуся, тож повертаюся за візком і завмираю. Це, мабуть, обман зору, але біля виходу стоїть Антон й розмовляє по телефону. Той самий Антон, який майже дванадцять років тому кинув мене у дев'ятнадцять вагітною, звинувативши в тому, що це не його дитина. Той Антон, через якого я майже всю вагітність проплакала ночами в подушку, не спала й ледь не зробила найбільшу помилку у своєму житті — не позбавилася від своєї дитини.

Кілька секунд дивлюся на нього. Він став ще кращим, ніж я його пам'ятаю — такий мужній, впевнений, красивий, високий, статний, в дорогому пальті й шарфі. Від нього віє доглянутістю і багатством. Я ж стою в дешевому пуховику й дурнуватій в'язаній шапці з повним кошиком продуктів й списком того, що треба купити. Обережно роблю кілька кроків у бік. Хапаю візок й прямую до відділу з іграшками. Там ми точно не перетнемося. У такого як він навряд чи є діти. Тремтячими руками продовжую штовхати візок. 

Я знала, що він живе і працює в Києві, але подумати не могла, що в багатомільйонному місті ми взагалі коли-небудь зустрінемося. Тому треба якнайшвидше знайти того ведмедя і змиватися.

Відділ з іграшками просто величезний. Я підходжу до полиць й на мить забуваю про небажану зустріч з Антоном. Вглядаюся в десятки ідеальних облич барбі, пупсиків і інших ляльок, які колись так мріяла купити Софійці та на які в мене не було грошей, бо я була матір'ю одиначкою. Більшість іграшок моєї донечки — це віддані знайомими старі цяцьки, конструктори, машинки. В горлі стає клубок. І він проходжається тут в брендовому пальті й чоботях? Мабуть, купує собі чорну ікру й дорогезне шампанське, в той час, як його донька росла без необхідних речей. 

Вмить забуваю про свої думки, бо помічаю на верхній полиці рожевого ведмедя. Точнісінько такого, як замовляла Софійка. Хочу врешті побачити її щасливі оченята. Я кидаю візок біля стелажа з барбі й щосили мчу до ведмедя. Мій зріст 160 сантиметрів не дозволяє дістати іграшку з першого разу. Тож я підскакую й врешті хапаю його за лапу й тягну до себе. Цієї миті помічаю, що чоловіча рука з дорогезним годинником на зап'ястку тримає іншу лапу ведмедя. Від обурення мені відбирає мову. Я збираюся нагримати на чоловіка, бо нізащо у світі не віддам подарунок для своєї доньки комусь іншому. Підіймаю очі й заклякаю. Переді мною стоїть нахмурений Антон, який тягне іграшку до себе.