9

Лілія

Отже, ми з Мишеням знайшли покинутий будинок моєї бабусі. Ним виявилася половина садиби, в якій також живе шикарний чоловік без обручки на пальці. Він добріший і щедріший за мого колишнього чоловіка. І, не побоюся цього слова — симпатичніший. Підтягнутий, доглянутий, не матюкається при дитині й взагалі чудово ладнає з Машею. Словом, це було просто диво якесь — зустріти Богдана після багаторічних мук "не з тією людиною".

При цьому нас не тільки прихистили, а й забезпечили кишеньковими грошима. Мені не довелося бігати по ломбардах і сумнівних конторах у пошуках дешевого кредиту. Богдан просто дав мені готівки та сказав купити дитині все, що потрібно. Тож я так і вчинила: пройшлася з донькою магазинами, набрала осінніх речей для школи. Джинси, лосини й спортивні штани, худі, кілька светриків і теплих гольфів під шию, натуральна білизна, піжама, теплі колготки та шкарпетки — це далеко не повний список куплених речей. На додачу оновили взуття. Взяли туфлі та кросівки, а то старі кеди виглядали аж надто старими. Та й на фізкультурі в них не особливо побігаєш.

До слова, школу для Мишеняти я знайшла. Вона була в центрі, і загалом нам дуже навіть пощастило, бо набір уже давно закінчили. Просто дитину в одному з перших класів буквально перед нашим приходом забрали батьки — скасували заявку, щоб вивезти хлопчика за кордон. А тут якраз я. І нас дивом прийняли. Довідка з дитячого садка підійшла. Виписка від сімейного лікаря — теж.

Але все одно змусили наново пройти медогляд, тому що наш, як мені пояснили, уже недійсний. Або з бланком було щось не те. Коротше, я спершу зателефонувала Богдану, адже він лікар. Сподівалася, що якось допоможе переконати директора школи взяти й цей медогляд. Тому що проходити все заново — це ж така мука. Сущий стрес для дитини. Та й матері. Але Богдан сказав, що владнає це питання дуже швидко — треба тільки приїхати.

Я захопила Мишеня і зустрілася в обумовленому місці. Богдан забрав нас на машині й відвіз у якусь клініку. Приватну. Не державну лікарню. Тут усе було на висоті. Гарна будівля, меблі, ремонт, охорона.

— Зараз ми швидко все пройдемо — і вже завтра можна здати обхідний директору, — сказав Богдан.

І я відразу ж взялася за серце.

— Що? Тут? Але ж це платна клініка!

— Ну а що тут такого? Так. Вона платна. За хороший сервіс потрібно платити.

— Але мені нічим платити...

— Заспокойся, я все вирішу, — відмахнувся Богдан і кивнув охоронцеві у фоє.

— Добрий день, Богдане Віталійовичу, — привітався чоловік у чорній формі.

— Чекай-чекай, — стало до мене доходити. — Так ти тут працюєш? Це і є та клініка, в якій ти працюєш?

— Вона сама.

Ми піднялися ліфтом і вийшли в коридор другого поверху. Із приймальні головного лікаря вибігла дівчина в білому халаті, а за нею ще якась жінка. Теж лікар, я гадаю. І вони почали вимагати у Богдана підписати якісь папери.

— Богдане Віталійовичу! Тут документи з Ізраїлю прийшли — ви просили, щоб я вам дала подивитися, коли буде висновок щодо Гапонової...

Друга так само простягнула стос паперів і сказала:

— Богдане Віталійовичу, поставте візу, будь ласка! Угу... — кивала дівчина, поки Богдан підписувався на кожному бланку. — І ось тут ще, будь ласка.

— Навіщо чекала мого приїзду? Могла ж Варикову дати на підпис...

— Тут потрібен саме директор клініки — головлікар. Не заступник.

Він неохоче підписався на інших паперах. А в мене очі почали лізти на лоба від почутого. Він головлікар? Що?

Ні. ЩО?!

Так чи інакше, Богдан розрулив справи та дорогою заглянув у кілька кабінетів. Поговорив із хірургом, той йому показував рентгенівські знімки, вони розмовляли зрозумілою для медиків мовою. А я поглядала то на Мишеня, то на інтер'єри в цій платній приватній клініці. Працювати в такому місці шефом — це велика відповідальність. І чималий престиж. А я ж навіть не підозрювала, що він настільки успішний. Думала, що "просто лікар". Просто офтальмолог. Так він мені сказав. І мені цього було цілком достатньо, щоб закохатися. Та, чорт забирай, якби він був звичайним продавцем у магазині або власником вагончика з шаурмою, я б його все одно поважала і хотіла бачити батьком моєї доньки. Але тепер — коли я дізналася, що Богдан Салтинський обіймає посаду керівника медичного закладу...

У мене просто руки затряслися від цієї новини.

— То ти головлікар? — не витримала я і сказала це вголос. — Ти директор цієї клініки? Реально директор?

— А ти розчарована? — посміхнувся він. — Тобі не подобається така новина?

— Ні, що ти... Усе зовсім навпаки. Адже це... Це вражає. Викликає повагу. Богдане, заради бога, — зупинилася я посеред коридору і взяла його за лацкани піджака під накинутим на плечі білим халатом. — Я не хотіла тебе образити. Просто це несподівано. Ти не говорив про таке. Я думала, що ти просто офтальмолог. А ти виявився не просто лікарем. Ти тут бос. Начальник цілої лікарні... Ти ж не говорив, чи не так? Ти не сказав мені одразу.

— Авжеж, так і було, — кивнув він і взяв мене за долоні. Відчепив їх від одягу і почав розтирати, щоб я заспокоїлася. — Я й справді не сказав тобі, що керую медзакладом.

— Але чому?

— Не хотів, щоб ти поставилася до мене упереджено.

— Що? — не розуміла я, у чому проблема. — Що ти маєш на увазі?

— Я не хотів, щоб моє соціальне становище завадило нашим стосункам. Не хотів, щоб ти повисла на мені через гроші, як це зазвичай буває в моєму житті... Коли я тебе побачив уперше. Там, у супермаркеті. То я помітив, що ти мене не знаєш. Зазвичай люди мене впізнають, вітаються, називають на ім'я та по батькові. Я до цього звик. Але зворотний бік такого успіху — відсутність особистого життя. Я нікому не можу вірити, розумієш? А стосунки за розрахунком мені нецікаві... Але ось ти — це зовсім інше. Тому я і зупинився, щоб підвезти вас. Мені було все одно, куди ви їдете з Мишеням. Я просто хотів тобі допомогти. Хотів тебе пізнати краще і провести з тобою вечір, якщо вийде. Запросити на побачення. А може, навіть збрехати про свою роботу. Не сказати, що я керівник. Прикинутися звичайним хлопцем у діловому костюмі. Клерком з офісу. І побачити, з ким маю справу. Адже ти справжня — якраз те, що я шукав.