8

Богдан

Вранці я розвантажив причіп, дістав із багажника інвентар і взявся за роботу.

Для початку заходився проріджувати крони дерев. Кілька зарослих вишень. Одна груша. І особливо — старий дуб, у якого були явно сухі гілки. От їх я насамперед і спиляю. А ввечері, дасть бог, розведу вогонь і насмажу шашликів. Тільки за м'ясом треба буде в місто з'їздити.

Коротше, я налив у каністру бензину, додав мастила для двотактних двигунів. Розмішав і заправив цією сумішшю бачок бензопили. Смикнув за шнур ручного стартера — пила прокашлялася і почала вити на всю округу. Було шумно, різко пахло. Марго скиглила й задкувала до будинку, а я починав працювати. Знай собі надягнув рукавиці, захисні окуляри — і пиляю вже гілку за гілкою.

Дуб пручався, проте ланцюгова пила впевнено брала своє. Я відсікав усе нові й нові шматки мертвої крони. Великі стовбури й дрібні сучки падали на землю з характерним тріском. А я тим часом не зменшував обертів. Оглядав дерево збоку, пересував драбину і знову пиляв зайві гілки, щоб по даху під час вітру не били. Потрібно очистити простір над половиною Лілії. Може, це й не моя половина. По суті, я й не зобов'язаний усе це робити. Може, з боку хто подивиться — сказав би, що я дурень і лізу не у свою справу. Але такий уже я є. Якщо бачу, що люди в біді, то маю допомогти й вирішити проблему. Тим паче коли "люди" — такі милі дівчата просто по сусідству.

— Дядя Богдан! — почув я дитячий писк і зрозумів, що мало не скинув гілку на Мишеня.

— Господи, Машо! Що ти тут робиш?! Я ж міг тебе покалічити! — Вона стояла просто під деревом. Мружилася, прикриваючи очі від сонця і трісок. Дивилася на мене і махала вільною рукою. — Що, зайченя?! Чому ти тут?!

— Ви мене розбудили! Я прокинулася від цього страшного виття!

— Зрозуміло... — Я заглушив мотор і зробив паузу. — Ну вибач, що розбудив так рано. Мама теж прокинулася?

— Ні. Вона ще спить... А що ви робите?

— Пиляю старого дуба. А ти?

— Дивлюся, як ви пиляєте старого дуба... — відповіла вона в тому ж дусі. Це кумедно. Часом мені здається, що це моя власна донька. — Можна, я вам допоможу?

— Хочеш допомагати?

— Угу.

— І як же ти будеш допомагати?

— Буду носити гілки. Куди їх нести?

— Он там, бачиш, — показував я на дробарку для тріски, — така зелена машина. Туди ми будемо кидати гілки, щоб їх перемелювало на шматочки.

— Як людей у страшних фільмах?

— Так, точно, — кивав я і намагався не сміятися. — Як людей у страшних фільмах. Але ми будемо тільки гілки кидати. Принаймні, сьогодні.

Вона зареготала. Це мило. Дуже мила дівчинка. Така тепла й тендітна. Як сонячні промінчики над головою. Ну от просто не втямлю, як можна було залишити таку чудову дівчинку без тата. Взяв один придурок і все зіпсував. А могла ж бути повноцінна щаслива сім'я. Ну нічого. Усе що не робиться — робиться на краще. Я в цьому впевнений.

— Добре, я буду носити гілки до великої м'ясорубки. А ви дивіться не пиляйте гілки, коли я буду внизу. Гаразд?

— Добре, — відповів я. І поки Мишеня потягло свою першу гілку, я взявся допилювати сук. Хотів встигнути, поки внизу нікого. Але щойно справу було зроблено — Маша знову повернулася і взялася вже за новий шматок старезного дуба. Побачивши її старання, я повісив пилку на свіжий зпил і зняв із рук рукавички. — На ось, лови.

Я кинув їх униз, і Мишеня підібрало.

— Що це? Навіщо?

— Надягни на руки. Щоб долоньки не поранити. Давай-давай. А то ще скалки будуть.

До нас вийшла Лілія.

— Доброго ранку, роботяги!

— Доброго, — відповів я і спустився вниз драбиною. — Як спалося? Тебе я теж розбудив бензопилою?

— Ні. Я просто помітила, що Маші немає. Ось і вирішила перевірити, як тут ідуть справи. До того ж ми домовлялися разом усе робити. Хіба ні? — сварила мене Лілія. Одягнена в спортивний костюм — жовту футболку і чорні легінси. На ногах — кросівки. Волосся зібране у хвіст. Дівчина у всеозброєнні. Готова до праці й оборони. Мені такий стиль ну дуже подобався. Не міг намилуватися. Люблю практичних працьовитих жінок. Це сильно приваблює. — Чим мені допомагати?

— Мамо, дивись, — хвалилася Маша, — дядько Богдан мені рукавиці дав.

— Ти подивися — крута, — оцінила Лілія. — А в мене таких немає.

— Тримай мою.

Мишеня зняло одну рукавичку і простягнуло її мамі. Це було так зворушливо. Лілія надягла рукавичку — разом у них було по одній на дві руки. Але тягати гілки можна.

Лілія

Заснула пізно, була занадто розбурхана минулим днем. Тож прокинулася теж пізно. Мишеняти немає, Богдана теж. Почула шум на вулиці, побачила через вікно, що там уже кипить робота на моїй ділянці. Тому вдягла спортивки — футболку, легінси. Нехай він бачить, що я готова братися за фізичну працю. Сьогодні ми просто гілки тягаємо, а завтра, якщо все добре складеться, може, й на пробіжку разом вийдемо. Це буде цікаво, я впевнена.

— Так, Мишенятко, — намагалася я організувати роботу, — куди мені тягнути ці гілки?

— Он туди — до зеленої м'ясорубки, — відповіла донька і нахрапом потягла гілку дуба. — Туди, де дядько Богдан зазвичай трупи перемелює.

— Га?

— Ха-ха-ха... — хихикала вона загадково. А тим часом де не взялася примчала Марго і стала нам допомагати, так би мовити. — А! — верещала Маша. — Фу! Собака! Що ти робиш?!

Але псина не слухалася. Вчепилася зубами в гілку і стала тягнути її в якомусь новому напрямку. Мишеня намагалося втримати, але всі спроби були марними. Паща пітбуля — як сталь. Вирвати щось звідти просто нереально. Тож донька відпустила, а Марго негайно втекла з величезною гілкою в зубах. Збиваючи все на своєму шляху. Натурально зникла за рогом, потягнувши за собою скарб. Ну й діла.

— Марго вам допомагає?! — жартував Богдан, закінчуючи з дубом.

— Так! — відповіла я. — Потягла гілку!

У підсумку це повторювалося знову і знову. У міру очищення крон дерев від сухих і занадто довгих гілок Марго усе більше й більше крала сміття. Закінчилося все тим, що один із трофеїв тупо не проліз у хвіртку між нашими ділянками. Гілка вперлася краями в паркан — і собака тягла-тягла, смикала-смикала, але нічого не виходило. Просто сміх та й годі.