5

Богдан

Очевидно, що я не розумів, у що вплутуюся.

Уже за годину рішення дати притулок у своєму будинку цілій сім'ї з молодої привабливої матері та її миловидної доньки здалося мені не таким вже й вдалим. Я починав усвідомлювати, як далеко може зайти така зухвала афера. І справа тут не в якихось юридичних нюансах. Я просто боявся закохатися. Адже не хлопчик і розумію, до чого призводить тісне сусідство з дівчиною, яка тобі подобається. А Лілія мені безумовно подобалася. Була в ній якась родзинка. Це відчувалося, але було не зовсім на поверхні. Хотілося б розкрити її й пізнати краще.

Але спершу нам потрібно взятися за справу і вирішити організаційні питання.

— Так, пані! Якщо вже так вийшло, що настала черга пиляти дерева, корчувати кущі й наводити лад на задньому дворі, то треба дістати техніку, інструменти. Загалом, я збираюся повернутися в місто і домовитися про бригаду робітників на завтра. Приїдуть люди з технікою і наведуть порядок буквально за день. Розчистять територію, а далі її можна буде вже облагороджувати, як вам подобається, Лілія.

— Красно дякую, Богдане, — було їй явно ніяково. — Як би мені хотілося за все це вам віддячити. Ви просто суперсусід. У мене зараз немає грошей, але я обов'язково вам усе поверну, щойно вийду на роботу.

Адже я прекрасно розумів, що вони зараз на бобах. Говорити про гроші було нерозумно. Грошей немає, але це не привід сидіти склавши руки. Потрібно поспішати, щоб встигнути довести все до розуму, поки не настала осінь. Поки не почалися дощі. Може, у них грошей і немає, але у мене з цим повний порядок. Тож поєднаємо приємне з корисним. Я роблю послугу для Лілії. А вона своєю чергою створює затишок у моєму домі. Просто радує око. І там уже подивимося, що з цього вийде.

Може, я запрошу її на побачення.

— Гаразд, я буду в місті й замовлю нам їжі з собою. Хто що їстиме?

— А може, я краще приготую? — запропонувала Лілія. Прикусила спокусливо губу і просилася щось приготувати. Мушу сказати, у мене в роті почала слина вироблятися від такої картини. Жінка в моєму домі пропонує сама мені щось приготувати. — У вас напевно ж є хоч якісь продукти. Плюс до всього, я бачила, що ви закупилися в супермаркеті. І ми з Мишеням теж дещо взяли на перший час. Там яйця, борошно, є овочі та зелень на салат. Трохи фруктів.

— Пропонуєте вечерю приготувати?

— Так, я приготую, — кивала Лілія, ніби переконуючи мене, що на це вона точно здатна. Їй можна довіряти. — Ви їдьте у справах, а я тут розберуся. Ви ж дозволяєте мені користуватися холодильником, плитою і мийкою?

— Можете використовувати на свій розсуд усе в цьому будинку. А я тим часом змотаюся за дробаркою тріски, бензопилою та іншою атрибутикою фільмів жахів. Гей, Мишенятко, — звернувся я до дівчинки, яка скромно стояла і мовчала весь цей час. — Поїдеш зі мною?

— Не знаю, — знизала вона плечима.

— Та навіщо? — обурилася Лілія. — Нехай залишається і допоможе мені. Не варто з нею возитися.

— Мені не складно, — відповів я, так само спостерігаючи за реакцією Маші. Мені здається, вона вже шкодувала, що не сказала просто "так" із самого початку. — Машуню, чого ти хочеш більше — залишитися тут і допомогти своїй мамі або ж поїхати з дядьком Богданом? Допоможеш мені вибрати бензопилу. І якщо захочеш, я заведу її при тобі. Навіть дам потримати.

— Угу! — не втрималася Мишка і стала завзято трясти головою на знак згоди.

— Ой, а це хіба не небезпечно?

— Я просто пожартував, — посміхнувся я у відповідь. І вогонь в очах дитини згас. — Але я подумав, що Мишеняті сподобається. Заодно й побалакаємо дорогою. Так? Машуль?

Дівчинка важко зітхнула і зізналася:

— Взагалі я дуже хочу допомогти мамі... Але також хочу поїхати з вами. Не знаю, що вибрати.

— Ну тоді їдь, мала. — Лілія обійняла доньку і цмокнула в маківку. — Про мене не турбуйся. Я приготую смачну вечерю, поки вас не буде. А ти мені потім розкажеш, що цікавого бачила.

 До певної міри це був рівносильний обмін довірою. Я залишав незнайомку на господарстві, а сам у цей момент їхав у місто з її донькою. Якщо вже вирішили жити разом, то потрібно вчитися довіряти одне одному. До того ж хочу пізнати краще цю тихоню.

Ми приїхали на околицю міста, де був невеликий будівельний магазин. Тут продавався городній інвентар, усілякі шланги, крани для поливу, відра, насоси, тротуарна плитка. Тут же можна було купити газонокосарку, наприклад. Я тут нерідко бував і встиг роззнайомитися з власником магазину. До того ж він клієнт моєї клініки.

— Здрастуйте, Богдане Віталійовичу! — привітав мене господар уже на вході. — Як ви поживаєте? Дуже дякую за операцію, болі зникли — я вам дуже вдячний за сервіс.

— Я радий, що все пройшло. Це чудові новини. А як там ваш тесть? Серденько в нього не викаблучується?

— Та начебто ні. А там чорт його знає. Я намагаюся його зайвий раз не чіпати.

— Слідкуйте за тим, щоб він не вживав алкоголь і нікотин. Адже йому в жовтні шунтування робити. Потрібен режим.

— Та нічого йому не буде, — відмахнувся Вова, власник магазину. — Цей кабан ще всіх переживе.

— Дай бог, Володя. Дай бог. Загалом, я замовив уже матеріали. Кардіохірург якраз вийде з відпустки. І з цим краще не затягувати, — говорив я максимально серйозно. І як лікар, і як директор приватної клініки. По суті, я несу моральну відповідальність за кожного пацієнта. Навіть якщо сам не братиму участі в операції. Уся відповідальність сходиться клином на мені, на керівнику установи. — Я серйозно, Володь. Сьогодні все добре, а завтра понервував або випив трохи — і бац — інфаркт. — Я поплескав його по плечу, щоб не маявся дурнею і взявся за тестя. У моїй практиці бували випадки, коли люди вмирали від інфаркту за день до шунтування.

— Ну добре. Я зрозумів.

— Нехай береже себе. Не психує. Не копається в городі... До речі, я сюди якраз приїхав по інвентар, Воване. Ти мені зможеш допомогти в цій справі?