4

Лілія

Як і очікувалося, будинок моєї бабусі був у занедбаному стані.

Багато що поржавіло, облізло, потріскалося. У багатьох місцях відшарувалися шпалери. Половиці поскрипували. На кухні не було води. Та сама історія з ванною. Ні сходити в туалет, ні руки помити. Ні тим паче прийняти ванну або душ. А після дороги, довгого насиченого дня саме цього й хотілося — як слід поїсти й змити з себе залишки минулого.

— Поживете поки що в мене, — запропонував раптово Богдан. І це, судячи з усього, не обговорювалося. — Тут жити просто нереально, самі ж розумієте. І якщо навіть ви готові терпіти всі ці польові умови, то морити цим Мишеня я просто не дозволю. 

Так і сказав. От чесне слово, я не прикрасила. Узяв мою доньку за руку і повів кудись у сад. Звісно, він був зарослим. Висока трава, якісь звірині стежки, що вели до дірок у паркані. Тут неподалік був ліс. Думаю, що звідти якраз звірина й прибігала. Може, якісь зайці чи кролики. А якщо Богдан не жартував, то й лисиці навідувалися. Сподіваюся, вовки сюди не сунуться. Хотілося б швидше побачити Марго і переконатися, що ми тут будемо в безпеці. 

От тільки про те, як нам тепер здружити Басю і Марго, я не подумала. І поки Богдан розпитував про щось Мишеня, я твердо вирішила, що довго сидіти на шиї у господаря другої половини будинку не буду. Він і так уже багато чого для нас зробив. Якщо справи підуть так і далі, то рано чи пізно все це Богдану тупо набридне. Надовго цієї доброти йому не вистачить. Звісно, це добре, що він проявив такі якості й хоче здатися гостинним господарем і чудовим сусідом. Але варто мені переступити тонку межу між вдячністю і нахабством, як він нас вижене. Як це зробив Кирило. 

Другого такого інциденту я не допущу. Потрібно бути готовими до таких речей. І заздалегідь готувати умови для життя. Я і Машка. Ми заживемо тут нормальним життям. Богдан абсолютно правий. Мине зовсім небагато часу — і все налагодиться. Я ще молода здорова баба. А якщо вірити чоловікові, який привіз нас сюди, то ще і як мінімум симпатична. А значить, життя ще не закінчилося. У крайньому разі, проживу залишок днів заради Машуні. Адже вона не заслужила страждань через мої помилки. Їй потрібна мати. Потрібна підтримка. Потрібна допомога в школі — скоро перший клас, а ми навіть не записалися в місцеву школу. Навіть не починали шукати, де є вільні місця. 

Ще їй потрібно купити портфель. Можливо — шкільну форму. І канцелярські товари. І взуття. І спортивну форму. Господи, як же всього багато. А де взяти грошей? А ще...

Ще їй потрібен батько. Потрібен тато. Де його взяти? Де мені взяти тата для мого Мишеняти?

— Маша, допоможи мені з речами! — покликала я доньку, і ми почали вивантажувати з багажника свої пожитки. — Бери поки переноску з Басею. Потрібно пошукати їй місце для сну, десь у валізі є мисочки. І корм ось візьми, який дядько Богдан для нас купив. 

Я навантажувала доньку дедалі більше й більше, але Мишеня з цим чудово справлялося. 

Вона в мене взагалі дуже тиха. Реальна тихоня. Не дарма ж Мишеням її кличу. Часом через це складно. У дитячому садку мене постійно за це вичитували. Вихователі не люблять тихих дітей. Усім подавай лідерів. Ініціативних, гучних, сміливих. Але Маша не така. Кирило цього теж не хотів розуміти. До неї потрібен особливий підхід. Потрібен хтось, хто розуміє, що люди бувають різні. Для одного — гіперактивність, драйв, азарт. А для іншого — ласка, увага, спокій. Затишок. Безпечна обстановка. Ось останнього нам і не вистачало на старому місці. Сподіваюся, що тут це з'явиться. 

— Так, дівчата, — потер долоні Богдан і дістав із кишені щось тонке, кольору металу. — Зараз дмухатиму у свисток. Можете прикрити свої вушка.

Богдан виконав обіцяне — дмухнув у свисток, обдавши округу гучним звуком. І вже за короткий час до нас примчало моторошне "щось". Якась скажена ракета з чотирма лапами. Марго виявилася доволі дебелою собакою. Вона важила, я майже впевнена, більше за Мишеня. І якби піднялася на задні лапи, то легко б повалила на землю нас обох. Міцна мускулатура. Шерсть коротка, схоже на густу щетину. Забарвлення — сіре з білими плямами. Лапи товсті, вуха обрізані, а морда — як у вовкодава.

— А! — запищала Маша і відскочила до машини. Спробувала знову залізти в салон, рятуючись від мокрого допитливого носа. Адже цей ніс господарював усюди. — Мамо! Собака!

Але Богдан дав команду.

— Марго — сидіти!

І псина заспокоїлася. Вона покірно сіла на траву, облизнулася і стала пильно дивитися на мене. Неначе я мала привезти їй якихось ласощів.

— Я повинна щось зробити? — запитала я з побоюванням.

— Ні. Нічого особливого. У нас тут немає жодних ритуалів. Просто Марго не звикла до гостей.

— Вона не буде нас кусати?

— Ні, Ліліє. Що ви. Марго не кидається на людей.

— А якої вона породи?

— Це пітбуль.

— Пітбуль? — скувало горло страхом. — Але хіба це не бійцівська порода? Адже вони загризають людей намертво!

— Не кажіть дурниць. Це просто байки. І вигадують їх ті, хто ніколи не тримав пітбулів. Крім того, вкусити може і дворняга. А пітбуль за гарного виховання плюс людського поводження може стати надійним другом і захисником... Так, Марго?

Псина знову облизнулася.

— Чому вона постійно облизується? Вона не хоче мене з'їсти?

— Ні, їй просто цікаво.

— Що саме? Яка я на смак?

Це була жалюгідна спроба посміятися над зовсім несмішною ситуацією. Бо зустріч із пітбулем. Ну або пітбулихою... Ця очна ставка не на жарт налякала.

— Просто дайте їй руку, — ошелешив мене Богдан.

— Дати їй що?!

— Простягніть їй руку, щоб вона могла понюхати. Це буде жест знайомства. Марго понюхає і буде краще вас знати.

— А як це працює?

— Собаки зчитують інформацію про людей за їхніми запахами. На вас зараз багато запахів.

— Давайте не будемо говорити про всі мої запахи, Богдане. Цей день був довгим, непростим. Мені було то жарко, то холодно, я нервувала, мокла під дощем.