3

Богдан

Коли я в супермаркеті побачив незнайомку з милою донькою і котячою кліткою під пахвою, то я й подумати не міг, що доля приведе нас до одного й того самого будинку. Просто я їхатиму до свого старого дому, а Лілія — до нового. Точніше, як виявилося, вона тут уже бувала. Це володіння її покійної бабусі. Та сама друга половина доглянутого будинку, якої мені так не вистачало. Я чекав цього моменту не один місяць і не один рік. І ось він настав — друга половинка знайшлася. Нарешті. Та ще й така приємна зовні. Красива молода жінка в розквіті сил. Та ще й розлучена. Досить цікаве сусідство. 

А те, що з дівчинкою — так це не проблема. Значить, Лілія знає життя. Не ширяє у мріях. Зараз їй потрібна допомога. І, судячи з усього, я саме той, хто має її надати. Інакше б ми не зустрілися того дощового дня. А навіть якби й зустрілися випадково. То вдруге — коли я знайшов її панікуючою на дорозі — це вже точно не випадковість. І ось, будь ласка — ми з нею сусіди. Практично живемо в одному будинку, тільки через стіну. І входи різні. У кожного свій. 

— Ви що, жартуєте? — запитала вона, не вірячи моїм словам. — Друга половина будинку — ваша?

— Дайте, я подивлюся документи... — Помилки не було. Якщо дивитися план ділянки, то тут явно простежується схожість. Причому цілковита. Я перевірив адресу, оцінив площу землі. Навіть не полінувався глянути район і область. А то раптом ще регіоном помилилися випадково. Хіба мало, скільки в нас цих Демидівок набудували. Однак ні, все правильно. Вона і є моя прекрасна сусідка. Якийсь чудовий сон, чесне слово. І ця Лілія. І це тихе Мишеня на задньому сидінні. — Що ж. Схоже, що ми й справді живемо по сусідству.

Я збуджено зітхнув і потер очі. Неймовірно, але факт — її бабця залишила у спадок половину тепер уже нашого спільного будинку. Підемо подивимося, що там коїться — в її занедбаній половині. 

— Машуля, виходь — подивимося на бабчин будинок.

Ми всі вийшли з машини й попрямували до входу, який ніким не використовувався ось уже років десять, якщо не більше. На хвіртці був ланцюг і великий замок. Проте він сильно поіржавів. Тому після гарненького ривка не витримав і просто розсипався, давши нам пройти до захаращеного дворика перед верандою. Там лежали якісь дрова, напівзгнилі ящики з-під вугілля для топки каміна або печі. Дашок над вхідними дверима провис, мав ненадійний вигляд. Так дивись і на голову звалиться. Вікна були цілими, але фарба з рам облізла до самого дерева. Треба все чистити, реставрувати, ґрунтувати й фарбувати.

Те саме стосується фасаду. Якщо Лілія і справді збирається жити тут найближчим часом, а не просто продати як мертвий вантаж, то доведеться попітніти над поліпшенням умов. Потрібно ще перевірити дах на предмет протікання. Та й дерево розрослося — гілки дуба так низько стелилися вздовж покрівлі, що могли на ній просто лежати. Звідси не видно. Могли проломити черепицю. Коротше кажучи, завтра обов'язково займуся ревізією. Потрібно з'ясувати, в якому стані горище на їхній половині. Якщо буде потрібно — замінити або зміцнити опорні балки, крокви, а то ще завалиться взимку під вагою снігу. 

— Що ж, пані, — видихнув я, коли переконався — будинок замкнений. — Потрібен ключ. Без ключа ми всередину не потрапимо. 

— А може, так відчинимо? — запропонувала Лілія. — Бо ключа в мене немає. У документах про це ні слова. 

— Ну звісно... Гаразд, піду за інструментами. Тут потрібна масивна викрутка. А може, навіть фомка. Шкода тільки двері. Вони гарні. Так не хочеться їх шматувати. 

— Я знайшла ключик, — почулося позаду. Я озирнувся і побачив у дитячій долоньці злегка позеленілий латунний ключ. — Я знайшла його тут, — показувало Мишеня непривабливе місце під віконним відливом. Так спрожогу й не помітиш. — Висів на цвяшку.

— Дякую, сонечко, — узяв я ключ. І помітив, як Мишеня засоромилося від звичайного слова. Немов її ніхто й ніколи так не називав. Ну або, як мінімум, батько не тішив подібною ласкою. Було навіть шкода її трохи. Я начебто нічого такого й не зробив, але дитина почувається ніяково. — Так, ну що ж. Спробуємо увійти. 

Ключ не одразу, але провернув замок. Двері зі скрипом відчинилися, і всередині на нас чекала темрява. 

— Світла немає, — попитала щастя Лілія. Однак вимикач відмовився виконувати свою просту роботу. Чи то лампочка згоріла, чи то дроти пошкоджено. А може, просто знеструмлено все. Треба перевірити підведення. Чи підключена взагалі ця половина. 

Я увімкнув ліхтарик на телефоні, і ми неспішно прогулялися будинком. 

Тут усе було в пилу, вікна ледь пропускали вуличне світло. Меблі старі, місцями накриті простирадлами й поліетиленом. Кухня була затишною, але оснащення погане. Кран покрився іржею, вода з нього не тече. Напевно тут теж усе перекрито. Треба викликати комунальників, щоб перевірили підведення комунікацій. 

Сходи, як не дивно, збереглися добре. Деякі дошки скриплять, але загалом непогано. Потрібно тільки оновити шар фарби. На другому поверсі — лише одна кімната. Разом маємо одну спальню внизу, одну — нагорі. Жити можна, але доведеться вкласти багато сил і часу. А ще й грошей. Це вже точно. Навіть якщо просто прибрати весь цей бруд, налагодити воду і світло. То жити без нормальної кухні та санвузла буде важко. Особливо після великого міста. 

— Ліліє, ви раніше жили в будинку чи квартирі?

— У квартирі. А що?

— Боюся, що вам буде важко налагодити тут нормальне життя за короткий час. Тут потрібно чимало всього зробити, щоб як слід окопатися і почати жити, а не виживати. 

— Нічого, — запевнила мене дівчина. — Ми з Мишеням сильні. Виживемо. Так, Машуль? 

Лілія обійняла доньку, а та не зводила з мене очей. Наче сподівалася, що я допоможу. Ну або мені так здавалося. Словом, моя нова сусідка не просила допомоги. Нехай це дивно, самовпевнено. Але вона не хотіла сідати мені на шию. Це гідно поваги. Проте мені так не хотілося, щоб Маша мучилася в таких умовах. У неї й так великий стрес. Розлучення батьків — ще та забава. Знаю не з чуток. Такої розваги й ворогові не побажаєш. А вона така світла, така мила. Її так шкода...