2

Лілія

Двері зачинилися, ми поїхали дорогою. Дощ поливав то слабо, то сильніше, але все лишалося зовні. Тільки приглушений шум води під колесами й м'яка робота двірників на лобовому склі — ось і все, що проникало вглиб салону. Тут приємно пахло, сидіння обшиті шкірою. 

— Д... дякую, — ледве видушила я із себе. — Ви знову мене врятували. Уже вдруге за цей день. 

— Ви, напевно, змерзли, — припустив Богдан. — Зараз увімкну підігрів сидінь. 

Я відчула, як тіло розслабляється під струмуючим теплом шкіряного крісла. Було так приємно почуватися в безпеці. У затишному й тихому середовищі. 

Поглянувши назад, я переконалася, що Мишеняті теж зручно. Донька почала зігріватися і невдовзі зняла з себе кофту. Припинила тремтіти й з цікавістю розглядала машину зсередини. Чіпала кнопочки, лампочки, гладила долоньками шкіряне оздоблення. У Богдана була дорога автівка. Я в них погано розуміюся, проте атмосфера не давала помилитися. Утім, як і емблема на кермі. Вона чітко сповіщала, що Богдан не доїдає останній хліб. Цікаво, чим він на нього заробляє? Одягнений у костюм, при краватці. Приємно пахне. Акуратний, доглянутий. І точно не з бандюків. Манери не ті. Він добре вихований, такий приємний у розмові. Хто ж він?

— Ви мешкаєте десь за містом?

— Так, — відповів він, обертаючи кермо на виїзді з населеного пункту. — У мене є хатинка в селі. Навіть не хатинка, а половина дому... Знаю, звучить не дуже круто. Але нам вистачає. 

— У вас сім'я? — напросилося раптом само собою. Раз він каже, що "нам вистачає", то він явно не самотній. — У вас теж є діти?

— Ахах... — усміхнувся Богдан, відповідаючи на незручне питання. Даремно я так спитала в лоба. Незручно вийшло. Може, він не хотів про це говорити. — Можна й так сказати. Сім'я в нас невелика, але дружна. Живемо з нею душа в душу. Я і вона. Лягаємо разом спати. І разом прокидаємося. 

— Це приємно, — сумно посміхнулася я у відповідь. Добре, коли в родині панує гармонія. Особливо в таких прекрасних людей, як водій нашої попутки. — У мене з колишнім чоловіком було не так. Він пізно лягав, пізно вставав. Чекав, поки я приготую сніданок. Хоча часом так хотілося провести цей час разом. Ну... — знизала я плечима. — Я маю на увазі ранок. Коли ти прокидаєшся рано. Коли сонечко тільки-тільки підійматися почало.

— Обожнюю цей час. Люблю вставати рано. І вона теж. Навіть більше за мене. Часто схоплюється на світанку й починає будити. Шкребтися і скиглити. Може навіть двері погризти від стресу. 

До мене раптом дійшло, що це собака. Він говорить про собаку. Не про жінку. О боже. Це було так смішно, ніяково, дивно. Я подумала, що в них справжня сім'я, а він просто живе один із собакою. 

— Вибачте, Богдане. То ви зараз казали про собаку?

— Так, я про Марго. Звичайно. Така от у нас сім'я. Дорослий мужик і собака. Романтика середнього віку, — пожартував він над собою і повернувся до важливих речей. Насупив брови, як і личить серйозному чоловікові в діловому костюмі. — Отже, куди ви прямуєте? Ця дорога веде до багатьох селищ. А далі — траса на Південь. Проте ж ви казали, що шукаєте дім своєї прабабусі.

— Насправді — бабусі, — пояснила я і показала на себе. — Для мене вона була бабусею. А для Мишеняти — вже прабабця. 

— Для Мишеняти? — помітив Богдан, що я сказала це слово ніби між іншим. — Ви справді називаєте доньку Мишеням?

— Так, — зізналася я. — Розумію, це дивно. Може здатися безглуздям. Але коли вона народилася, то була такою крихітною. Була сильна недостача ваги. 

— Народилася передчасно? 

— Так. 

— І багато тижнів не доносили? — запитав Богдан, як справжній акушер. 

— Чотири. З'явилася на світ місяцем раніше. 

— О. Ну це не страшно. Таке буває. Я й сам народився недоношеним, але швидко набрав вагу. Мені мати розповідала, що коли я народився, то тільки тим і займався, що їв. Усі діти ревіли, а я лежав із заплющеними очима, проте роззявивши рота. Наче пташеня. Смоктав як не в себе. І швиденько ввійшов у графік. Мати казала, що мене в пологовому будинку совеням називали. 

— Совеням? — усміхнулася я. — Це мило... А мою доньку — Мишеням. 

— Що, правда?

— Так. Мишеням. Так і з'явилося це слово. Бо Маша дрібною була, немов...

— Немов мишка, — продовжив за мною Богдан. — Ну треба ж. Маша-Мишеня. Так збіглося красиво. 

— Точно. Так і є. Маша-Мишеня. 

— Ну ось і все, Машуля, — хитро говорив Богдан. — Тепер я знаю твій головний секрет. Тепер я знаю, як тебе звуть. — Та Маша просто мовчала. Кліпала очима й мовчала на задньому сидінні. — Але я все одно називатиму тебе Мишеням. По-перше, мені так більше подобається. А по-друге — тобі личить. Ти постійно ховаєшся в нірку. Не бажаєш показувати свого носика... Хоча носик у тебе гарний. 

Маша усміхнулася від компліменту. І я її чудово розуміла — слухати приємні слова від такого чоловіка подібно до терапії. Особливо коли ти поїхала з дому заради нового життя незрозуміло де і незрозуміло як. І за вікном ллє дощ. 

— То, виходить, ви живете з Марго?

— Дітей у мене нема. Я не одружений, — була чітка відповідь. — Я був одружений колись, та шлюб виявився невдалим. 

— Розумію. Мені це знайомо. 

— Якщо ви розлучалися з кимось, то повинні розуміти, що розлучення не трапляються просто так. Напевно була причина. 

— Правильно, — кивала я. — Найімовірніше, це просто не ваша людина. 

— Точно. Саме так. Це не твоя людина. І не треба за неї триматися просто тому, що так вийшло і в минулому ви надягли одне одному обручки. Люди змінюються. Люди маскуються. Вони роблять дурниці, зраджують. І взагалі... — зітхнув Богдан і затих. Напевно, просто не хотів говорити про особисте з першою-ліпшою людиною. — До речі, Ліліє, ви так і не сказали, куди вам. Скоро розвилка...

— Нам потрібно до Демидівки.

— До Демидівки? Справді? — був здивований Богдан. — Але ж і мені самому в Демидівку.