1

Лілія

Я розлучилася з Кирилом у п'ятницю. 

Лив дощ, після судових засідань ми обидві втомилися. Що я, що моя семирічна донька — Маша. Машуля. Мишка. Моє маленьке крихітне Мишеня — єдине, що я отримала з хорошого після десяти років шлюбу не з тією людиною. Утім, до біса його. Кирило залишався в минулому, ми роз'їхалися аж ніяк не полюбовно. Але я знала, що маю поїхати — сховати доньку якомога далі від цього виродка. Мишеня він не побачить. Не в цьому житті. 

Йшов дощ, ми розмінювали місто за містом, поки не приїхали в місця, де я бувала ще в дитинстві — приїжджаючи до бабусі в село. Сільський будиночок — єдине, що було в мене з нерухомості. Бабуся дожила свої літа і залишила мені у спадок будинок за містом, кілометрів за тридцять від галасливих висоток, уторованих проспектів і загальної метушні. Саме сюди ми їхали з донькою — тепер ми будемо жити тут. У цьому будинку. Будинку, який пустував добрих двадцять років.

— Мишенятко, ми маємо ще вибрати корм, — підганяла я доньку. Носячи з собою переноску, в якій нявкала кішка. — Бася голодна і зла. Уже подряпала мені палець. Скоро розгризе свою клітку і вистрибне назовні. Кидатиметься на перехожих.

— Мамо, дивись, який дядя гарний, — смикнула мене раптом Маша, щоб я озирнулася й оцінила якогось хлопця в діловому костюмі.

Він був одягнений з голочки. Стильна краватка, біла сорочка з накрохмаленим коміром. З-під чорних рукавів піджака — золоті запонки зі смарагдом. Словом, вельми серйозний представницький чоловік. Без обручки на пальці. Стояв до нас боком і щось вибирав на полиці супермаркету. Великого гастронома на виїзді з міста. Тут ми мали скупитися перед тим, як відвідати свої володіння. Ну або те, що від них залишилося через десятиліття безхазяйності.

Господи, я собі навіть не уявляю, що на мене там чекає. Але їхати більше нікуди. Квартира, в якій ми жили дружною сім'єю — вона не моя і навіть не наша. Її купила свекруха ще до весілля. Прав на нерухомість немає. І крапка. 

Я навіть не знаю, чому Мишеня так вчепилося у того чоловіка. Чи то їй костюм і витонченість його сподобалися. Елегантність манер, гарно поголені скроні разом із модною, добре укладеною зачіскою. Акуратно підстрижена борода. Але не така велика, як лопата — коли тобі хочеться заплющити очі під час поцілунку. У незнайомця вона була красивою, доглянутою. Видно, що стежить за собою. Та й у ту хвилину займався вибором здорового харчування — стояв біля зелені. Петрушка, зелена цибуля, помідори, огірки. Далі — фрукти...

Але їжа його цікавила тепер найменше. Маша надто голосно сказала свої слова про красу незнайомої людини. Тому він почув. Посміхнувся. І повернувся до нас із промовистою фразою:

— Ви тільки подивіться, яка гарна дівчинка!

Мишеня моментально злякалося і втекло за маму. Так само тримаючись за рукав, Маша боялася, що дядько зробить хоч крок у її бік. І не дай ще боже — вимовить хоч слово. 

— Вона в мене сором'язлива, — посміхнулася я ніяково. — Важко йде на контакт із незнайомими людьми. Боїться розмовляти. 

— Не може такого бути, — хитав він головою, примружившись лукаво. Знаєте, так... Наче впевнений у собі лев. Із запасом міцності внутрішнього стрижня. Він ніби нікуди не поспішає. У нього наче все вже схоплено. Залишилося тільки простягнути руку й отримати бажане. Яскравий персонаж, загалом. Як з обкладинки модного журналу. — А я от упевнений, що щойно чув її голосок. Хіба ні? Не ти хіба була? — Він спритно підтягнув штани, щоб присісти навпочіпки. І гарненько придивився до Маші. Поки вона ховалася за ґратами переноски з кішкою. Ні він, ні вона не бачили одне одного повною мірою. Але інтерес був очевидний. — Сховалася від мене, як мишеня. — Це було кумедно. Він щойно назвав її Мишеням. Сам того не знаючи, хлопець вгадав її домашній позивний. — Ну ж бо, Мишенятко... Вилазь зі своєї нірки. Я не лис, я не кусаюся. Утім, — зітхнув він і піднявся на повний зріст, щоб вибрати корм для домашніх тварин, — удома на мене чекає звір іще страшніший...

Він зрозумів, що Маша боїться говорити. Змирився і не став надмірно чіплятися. Стояв біля мене і читав складові корму для собак. Отже, у нього собака. Любить собак. Проте за запахом так не скажеш. Пахне приємно. Гарний одеколон. З одного боку — солодкий, немов мед. А з іншого — є такий виразний шлейф. Не зрозумію, який. Я такого не зустрічала. Чим же він пахне, якщо не псиною, не тютюновим димом і навіть не класичними парфумами? Але так приємно. 

— Вибачте, заради бога, — перепросила я наостанок. 

Я була впевнена, що це кінець нашої бесіди. Якийсь шикарний чоловік вибирає продукти в супермаркеті. Що в нас спільного? Він просто говіркий. Усміхнений. Приємний у поверхневому спілкуванні. І, цілком можливо — ладнає з дітьми. Дідько. Навіщо мені цей аналіз? Я ж не на сайті знайомств вибираю кандидатуру. Я он тільки розлучилася офіційно. Приїхала в чужий регіон із бубликом у кишені. А мені ще доньку потрібно в перший клас відправити.

— За що? — здивувався незнайомець. — Що я налякав Мишеня? 

— Хах...

Я знову не стрималася і засміялася. Настільки легко і природно злітало це слово з його вуст. Кирило ніколи так не говорив. Він узагалі не брав участі у вихованні доньки. Він її не називав інакше, крім як "дитина". 

— Це я зобов'язаний вибачитися, — вимовив він несподівано серйозно. Поправив краватку, прокашлявся. Став схожий на якогось директора. Поставлений голос, серйозний вираз обличчя. І весь цей солідний одяг. Явно не для фотосесії вдягнений. — Мені не слід було так нахабно тиснути на дівчинку. Вибачте. — Куточків його губ торкнулася чемна посмішка. А мені знову хотілося тієї невимушеності, як раніше. Хвилину тому. — Ось цей візьміть, — запропонував він пачку корму. На ній був плямистий собака — великий і щасливий. — Хороший варіант. Надійний виробник. Сам не раз купував. 

— Дякую за пораду, але в нас кішка. 

З-за клітки з твариною почувся писк Мишеняти:

— Її звуть Бася.