21. Ультиматум від Віки

АРС

Виходжу з під’їзду у прохолодну нічну темряву, і вологе повітря, насичене сирістю, одразу б’є в обличчя. Важко видихаю, розстібаючи верхній ґудзик сорочки. Чомусь у грудях тисне. Спускаюся сходами до машини, а в голові досі лунає тремтячий, зірваний голос Оріяни: «Мені треба подумати...».

Я чудово розумію, що в неї просто немає іншого виходу. Вона погодиться. Заради малого Оріяна піде на все. І саме ця її жертовність та відданість дитині зачіпають у мені глибинні струни, про існування яких я й не здогадувався. Але, біси б його забрали, чому всередині все одно все стискається від цього клятого хвилювання? Боюся що вона може не погодитися. Бо я чудово розумію, що вона з тих відчайдухів, які можуть спокійно знайти інший, не гірший варіант для вирішення проблеми.

Сідаю за кермо і одразу заводжу двигун. Наостанок глянувши на тьмяні вікна її поверху, рушаю. На годиннику вже за північ. Моя донька точно давно спить під наглядом няні, і це єдине, що додає трішки спокою від божевільних подій за останні двадцять чотири години.

За п’ятнадцять хвилин я плавно під’їжджаю до мого будинку, але доїхати до гаража мені не вдається. Світло фар вихоплює з темряви фігуру біля масивних воріт. Це Віка.

Вона стоїть, спершись на своє авто, зі складеними на грудях руками, і навіть здалеку видно, як її колотить від люті. Мене огортає хвиля дикого роздратування. Вона не просто перетнула всі можливі кордони людяності. Вона зробила ще одну фатальну помилку — приперлася до мого дому.

Заглушивши мотор, повільно виходжу з машини. Втома від важкого дня миттєво змінюється суворою, холодною злістю. Я планував спокійно лягти в ліжко, але зараз ще мушу розбиратися з цією неадекватною.

— Ти взагалі страх втратила, Вікторіє? — холодно запитую, не доходячи до неї пару кроків і закладаючи руки в кишені штанів. — Що ти тут забула о першій ночі?

— Що я забула?! — вона зривається на істеричний вереск, крокуючи до мене на високих підборах. — Це ти де волочився до ночі?! Знову був з цією своєю сірою мишею? З цією невдахою-секретаркою?! Ти уявляєш, як ти мене принизив?! Уявляєш?! — викрикує вона. — Усі соцмережі гудуть! Ти проміняв мене на якусь низькопробну, убогу задрипанку з дитиною!

Нервово ковтаю ком у горлі і розумію, що життя нічого мене не вчить. Мене мов магнітом тягне до жінок, які мають лише холодний розрахунок і не мають ані серця, ані душі.

— Збірка твоїх фантазій мене не цікавить, Віко, — жорстко випалюю, звужуючи очі. — Ти влаштувала брудний наклеп у мережі на мене. Підставила під удар мою компанію та купу ні в чому не винних людей. — Нервово зволожую вуста і наказую: — Знайди в собі залишки мізків і забирайся звідси, поки я не викликав охорону.

Віка раптом замовкає. На її вродливому, перекривленому злістю обличчі з’являється зверхня, отруйна посмішка. Вона робить крок ближче і, склавши руки з довжелезним манікюром на грудях, випалює:

— Ой, як ми заспівали! Репутація затріщала? Інвестори напружилися? Отже, я прямісінько в точку влучила... — з іронією фиркає вона. — Слухай сюди, Арсе. Я можу все це легко виправити. Напишу допис, що це був розіграш, що мене не так зрозуміли, спростую всі плітки про твою інтрижку з цією убогою... Але в мене є одна умова.

Я мовчки дивлюся на неї згори вниз. Холодним, відточеним поглядом, яким я зазвичай знищую небажаних партнерів на переговорах. Але на Віку це не діє.

— Купи мені той рожевий кабріолет, про який я казала минулого тижня, — з претензією та ультиматумом випалює блондинка. — І тоді твою дорогоцінну репутацію буде врятовано. Інакше я завтра виллю в мережу ще більше бруду.

На мить довкола панує тиша. А потім із моїх грудей виривається тихий, зневажливий смішок.

— Серйозно, Віко? Ультиматум? — питаю я, підходячи на крок ближче, від чого вона мимоволі здригається. — Ти справді думала, що можеш шантажувати мене?

— Я... Я просто хочу те, на що заслужила! — вже менш впевнено кидає білявка.

— Ти заслужила на те, щоб назавжди зникнути з мого життя, — оксамитовим, але небезпечним голосом промовляю я, заглядаючи в її розширені від несподіванки очі. — Жодних кабріолетів. Жодних спростувань — від тебе мені вже нічого не потрібно. З цього моменту ти для мене — вже ніхто. Тож якщо ще раз побачу тебе біля свого дому чи офісу, твоїми рахунками і твоєю «блогерською кар’єрою» займуться мої юристи. І повір, тобі це не сподобається. А від мене ти не отримаєш більше нічого.

Віка розгублено кліпає, наче не вірячи, що її хитрий шантаж тільки-но розбився на друзки. Вона відкриває рот, аби щось викрикнути, але я просто повертаюся до неї спиною і впевненим кроком іду до хвіртки.

— Арсе! Ти пошкодуєш! Чуєш?! — несеться мені в спину її істеричний крик.

Ворота прочиняються, заїжджаю на подвір’я, залишаючи розгублену блондинку на вулиці ні з чим. Охорона одразу зачиняє ворота.

За кілька хвилин, видихнувши, заходжу до будинку, де панує тиша й напівтемрява. Піднімаюся на другий поверх, тихо зазираю до дитячої кімнати, де солодко спить моя донечка, і в серці нарешті трохи теплішає.

Зараз мені плювати на Віку та її погрози. Завтра все зміниться. Головне — щоб о восьмій ранку Оріяна зробила правильний вибір.