20. Розмова...

ОРІЯНА

Диван злегка прогинається, коли Арс сідає поруч. Він не дотримується ділової дистанції. Схоже, відмовився від неї повністю, опиняючись надто близько до мене. Повітря між нами миттєво стає важким. Коваль помітно втомлений, але в його поставі та погляді немає й натяку на сумнів чи слабкість.

Я нервово схрещую пальці на колінах, намацуючи край своєї спідниці. Тіло вже не тремтить після візиту поліції, але почуваюся геть розбитою. А в голові шумлять десятки невисловлених запитань.

Арс важко видихає, провівши рукою по волоссю, і повертається до мене. Його темно-карі очі, здається, заглядають просто в мою душу, позбавляючи можливості сховатися чи збрехати самій собі.

— Оріяно, після всього, що трапилося сьогодні, нам потрібно триматися разом, — низьким, переконливим голосом починає він. — Сподіваюся, ти це розумієш і не збираєшся далі грати у благородну гордість?

— Я... Я розумію, що ситуація катастрофічна, але... — ледь чутно шепочу, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. — Але до чого тут «разом», Арсене Богдановичу? Ви виставили поліцію за двері, сказавши їм... Безумство. Яка я вам наречена? Яке усиновлення? Вони ж можуть усе перевірити!

— Саме тому все сказане має стати правдою, — надто впевнено заявляє Коваль, і від його слів у мене перехоплює подих.

Я спантеличено кліпаю, сподіваючись, що це просто невдалий жарт чи його галюцинація від втоми. Проте Арс абсолютно серйозний.

— Ти була в соцмережах? Ти бачила, що влаштувала Віка? — веде далі бос, подаючись трохи вперед. — Мережею повзуть плітки. Для журналістів і громадськості ти — моя коханка, яка розбила стосунки. Твоя сусідка вже натравила на тебе патрульних. Повір моєму досвіду: завтра о дев’ятій ранку під твоїм під’їздом буде не лише поліція, а й представники органів опіки. — Він витримує паузу, яка гнітить, а потім продовжує. — Тобі самій, без чоловіка, ще й із зіпсованою репутацією в мережі, ніхто й ніколи не віддасть хлопчика. У тебе просто заберуть Матвія, Оріяно. І тут тобі навіть тітка не допоможе, бо юридично вона йому ніхто.

Кожне його слово падає на мене тягарем, під яким руйнується мій крихкий світ. Сльози обпікають очі, але я зажмурююся, змушуючи себе слухати. Бо знаю — він правий. Якби це прикро не було, але, на жаль, це правда.

— І що ви пропонуєте? — дивлюся на нього з відчаєм. — Де мені того чоловіка знайти, якщо ваша Віка вже... — замовкаю, бо не можу видавити ні слова. Втома та відчай вижирають зсередини цілком.

— Саме тому, Оріяно, пропоную об’єднатися, — холодно заявляє Арс. — Мої іноземні партнери та інвестори — люди вкрай консервативні. Скандал, який зчинила Віка, роздмухавши історію про «інтрижку з підлеглою», б’є не лише по тобі. А й по репутації компанії і по мені особисто. Але якщо ця історія перетвориться на романтичну казку про те, що я зустрів ту єдину дівчину, в яку закохався по вуха... Захищаю її та беру опіку над її племінником — мою та й твою репутацію буде врятовано. Без жодних виправдань.

Він робить паузу, наче дає мені час осягнути сказане, а потім уже м’якше додає:

— Оріяно, я пропоную тобі здорове, взаємовигідне партнерство та співпрацю. Ми укладаємо офіційний шлюб. Ти отримуєш статус моєї дружини, повний юридичний захист. Найкращих адвокатів для оформлення опіки та усиновлення Матвія, проживання у моєму будинку і безпеку. А я отримую статус сімейного чоловіка, надійного партнера. І цим самим загашу скандал і вирішу питання з партнерами.

У мене ступор. Просто немає слів. Це все логічно з холодного розрахунку, але це все мені потрібно прийняти.

— Шлюб... — лунає з моїх губ, наче вирок. — Фіктивний шлюб?

Схоже, я ще не зовсім зрозуміла зміст його слів. Спантеличено кліпаю: тобто, я стану дружиною Арса?! Чи як? Не встигаю більше запитати нічого, бо він відповідає.

— Офіційний шлюб, Оріяно, — поправляє мене Коваль. — Для всіх — справжній. А все інше та межі між нами вже визначимо за домовленістю. Мені не потрібна рабиня, Оріяно. Мені потрібна партнерка, а точніше дружина. — Він переводить подих і продовжує. — Для нас обох це взаємовигідно. Бо кожен з нас залишиться при своїх інтересах. Ми загасимо скандал і почнемо готуватися до весілля. А в результаті ти отримаєш усиновлення малого, а я — контракт. То що скажеш?

У кімнаті повисає важка тиша. Я дивлюся на свої тремтячі долоні. І розумію, що я в солідній халепі. З одного боку — прірва, де в мене забирають маленького Матвійка. З іншого — шлюб із чоловіком, який лякає мене своєю владністю, але водночас єдиний може дати мені реальний захист та витягти з проблем...

— Арсене Богдановичу... Мені треба подумати, — зірваним тоном промовляю я, підвівши на нього благальний погляд. — Це надто швидкі зміни. Я не можу прийняти таке рішення за п’ять хвилин, навіть при тім, що чудово розумію ситуацію. Дайте мені хоча б ніч.

Коваль довго мовчить. Його темно-карі очі вивчають моє бліде обличчя, зчитуючи кожну краплю моєї втоми та переляку. Він повільно підводиться з дивана, закладаючи руки в кишені штанів, і дивиться на мене з висоти свого зросту.

— Гаразд, — зітхнувши, погоджується Арс. — Лише ця ніч, Оріяно. Бо більше тобі залишатися тут не можна. Сподіваюся, ти сама чудово розумієш?! Тож завтра о восьмій ранку я приїду за тобою. І сподіваюся, ти зробиш правильний вибір — заради малого. Зрештою, заради себе.

Він повертається і тихо прямує до виходу, залишаючи мене наодинці з моїми думками, які розривають душу на шматки.