19. Казка на ніч

ОРІЯНА

Серце все ще шалено калатає у грудях, а пальці тремтять так, що я змушена зчепити їх у замок перед собою, аби приховати тремтіння. Дивлюся на зачинені вхідні двері, не в змозі до кінця усвідомити те, що щойно відбулося. Поліція пішла. Все минулося... Але те, якими словами Арс виставив поліцію за поріг, досі лунає в моїй голові. І від цього тіло горить вогнем страху.

— Ходімо у вітальню, Оріяно, — низьким, заспокійливим тоном просить мене Коваль.

Його голос, зазвичай суворий та низький, зараз звучить на диво м’яко. Він легким рухом торкається мого плеча, спрямовуючи вперед. Покірно йду за ним, відчуваючи, як у голові панує суцільний хаос. Навіть не бентежить те, що малий сидить у нього на руках.

Ми повертаємося до вітальні. Арс зупиняється посеред кімнати, продовжуючи тримати Матвійка на руках. Його темно-карі очі пильно заглядають у мої.

— Нам потрібно терміново вкласти малого, — наказовим тоном заявляє мій бос, а в його погляді читається залізна рішучість. — Оріяно, нам потрібно обговорити найголовніше. Те, про що я хотів сказати тобі ще в офісі. Це більше не може чекати ані хвилини. Після візиту патрульних ти й сама це розумієш: часу в нас немає. Бо тут і так зрозуміло: їх викликала твоя сусідка, і на цьому вона точно не зупиниться. Хтозна, кого чекати зрання.

— Я... Я розумію, — ледь чутно шепочу, нервово поправляючи волосся. Все всередині стискається від невідомості. Я досі в шоці від його слів про «наречену», і чекати на пояснення стає просто нестерпно.

Арс повертає голову до Матвійка і пробує обережно опустити його на диван.

— Ну що, маленький, давай бігом у ліжечко, — спокійно просить він.

Але варто Арсу лише трохи послабити обійми, як Матвійко видає капризне «Ні-і-і!», міцніше вчепившись пальчиками в лацкани його дорогого піджака. Малий вигинається, крутить головою і категорично відмовляється ставати на ноги.

— Матвійку, сонечко, ну що ти робиш? — розгублено втручаюся я, роблячи крок до них. — Тобі треба спати. Дядько Арсен втомився, відпусти його!

— Ні! Мені добре у дяді на ручках! — вередує племінник, ховаючи обличчя на шиї мого боса. — Я не хочу один у кімнату! Мені страшно! Я буду з дядею!

Спантеличено кліпаю. Мій завжди капризний племінник, який до чужих людей навіть на крок не підходить... Він зазвичай довго звикає до незнайомців. Зараз буквально вчепився в мого вимогливого, суворого боса! Це якась фантастика... Чи в дитини просто діє реакція на переляк після візиту поліції? Чи, може, від Арса справді віє такою силою, що навіть малюк почувається поруч із ним у абсолютній безпеці?

Я вже збираюся силою забрати малого, щоб не затримувати чоловіка, але Арс зупиняє мене коротким жестом вільної руки.

— Усе гаразд, Оріяно, не треба, — тихо заперечує він.

Коваль сідає на старенький диван, зручніше влаштовує Матвійка у себе на колінах і починає розмірено, плавно погойдувати його. Я спантеличено кліпаю: мій бос-мільйонер, владний бізнесмен, перед яким тріпоче весь офіс, зараз ніжно колише мого племінника!

— Знаєш казку про маленького дракончика, який боявся темряви? — раптом низьким, оксамитовим і неймовірно теплим голосом запитує Арс у малого.

Матвійко одразу затихає, підводячи сонні, заплакані очі.

— Ні-і... — тихо шепоче він.

— Тоді слухай, — посміхається Арс кутиками губ, легенько погладжуючи Матвійка по спині. — В одному великому, чарівному лісі жив маленький дракончик. Він був дуже хоробрим, але коли наставала ніч, йому здавалося, що довкола ходять монстри. Та одного разу він дізнався таємницю: ніби десь поруч є той, хто може його захистити. І жоден монстр навіть близько не підійде...

Я замираю біля дверей, боячись навіть вдихнути, щоб не розвіяти цю магію. Дивлюся на свого боса великими від подиву очима. Його глибокий, тихий голос діє як найкраще заспокійливе не лише на дитину, а й на мене. Серце, яке щойно калатало від паніки, повільно повертається до нормального ритму. Всі мої тривоги, страх перед опікою, сором через сусідку — все це відходить на другий план, коли я бачу, з якою неймовірною ніжністю та батьківською теплотою цей суворий чоловік тримає мого племінника.

За якісь п’ять хвилин під розмірне шепотіння Арса повіки Матвійка стають важкими. Він солодко зітхає, розслабляється і остаточно поринає у глибокий, спокійний сон.

Арс ще кілька секунд колише його, а потім повільно підводиться з дивана. Намагаючись не шуміти, несе малого до дитячої кімнати. Я мовчки йду слідом. Він дбайливо вкладає Матвійка на ліжко, прикриває легенькою ковдрою і легенько торкається його чола. Я ж за всім спостерігаю із завмиранням серця.

Коваль тихо виходить у коридор і прикриває за собою двері. Тепер ми залишаємося в повній, дзвінкій тиші. Наодинці.

Арс обертається до мене, кладе руки в кишені штанів і пильно та навіть досить прискіпливо дивиться в мої очі.

— Малий спить, — хрипким, втомленим тоном промовляє він. — А тепер, Оріяно, сідай. Час поговорити про нас і про те, як ми будемо вибиратися з цієї халепи.

Нервово ковтнувши, на хитких ногах іду до дивана. Присівши, сонно кліпаю, бо розумію: зараз вирішується моя доля. І, на жаль, я вже нічого не можу змінити чи якось вплинути на події.