18. Поліція на порозі

ОРІЯНА

Кожен крок коридором віддається диким гулом у скронях. Вхідні двері знову дрижать від гучного, вимогливого стукоту, і цей звук буквально розриває залишки мого витримку. Лепкий, паралізуючий страх стискає горло мов лещата. Я хапаю ротом повітря, але здається, що кисню у цій маленькій прихожій зовсім не залишилося.

За моєю спиною відчувається важка, майже фізична присутність Арса. Його гаряче дихання, стримана лють та непохитна впевненість створюють дивний щит. Але навіть він не здатен загасити трепет у моєму тілі.

Тремтячими пальцями торкаюся холодного металу замка. Дрижаки такі, що ключ прокручується лише з другої спроби. Клацання замка лунає мов постріл. Я повільно на себе потягую двері, роблячи крок назад. І ще мрійливо сподіваюся, що за дверима хтось, хоч хтось знайомий... Гафія Федорівна, наприклад. Яка прийшла переконатися, що у нас все добре.

Але реальність вибиває землю з-під ніг.

На порозі, освітленому тьмяним світлом під’їзної лампочки, стоять двоє кремезних чоловіків у формі правоохоронців. Їхні обличчя суворі, погляди напружені. Екіпіровка поліцейських миттєво заганяє мене в заціпеніння. Серце провалюється у темну прірву, а в очах на секунду темніє.

— Доброго вечора. Капітан Марченко, патрульна поліція, — карбує той, що стоїть трохи попереду, і нервово торкається кашкета. — Ви громадянка Оріяна Вовчко?

— Так... Я, — ледь видавлюю з себе голос, який звучить наче чужий, наляканий та зірваний.

На мить повисає пауза, чоловіки у формі переглядаються між собою, і один з них заявляє:

— Нам надійшла заява від мешканців будинку щодо порушення правил проживання та утримання неповнолітніх. Заявниця вказує на недбале ставлення до дитини, регулярний шум у пізній час, а також вашу аморальну поведінку. Крім того, за нашою інформацією, ви не є офіційною матір’ю хлопчика, який проживає з вами, і не маєте жодних законних підстав та документів на його утримання.

Кожне слово поліцейського падає на мене наче важкі залізобетонні плити. «Недбале ставлення», «аморальна поведінка», «жодних законних підстав»... Світ довкола починає повільно обертатися. Ноги стають ватяними, кімната пливе перед очима, і я відчуваю, як втрачаю опору. Здається, ще мить — і я просто знепритомнію прямо тут, на килимку, впавши долілиць.

Ось і все. Це кінець. Вони заберуть Матвійка. Страх наче кинджал проштрикує тіло. Сусідка домоглася свого, а плітки з інтернету стали ідеальним доказом моєї «аморальності».

Але саме в той момент, коли темрява підступає до очей, сильна, широка долоня впевнено лягає мені на талію, притягуючи до міцного чоловічого тіла. Арс зробив крок уперед, закриваючи мене собою наполовину. Його пальці міцно, але обережно притискають мене до його боку, не даючи впасти, а від нього самого віє такою силою і небезпечною владністю, що поліцейські мимоволі випрямляють спини та роблять півкроку назад.

— Вибачте, сержанте чи хто ви там... капітане, — прохолодним, сталевим тоном перебиває правоохоронця Коваль. Його голос звучить настільки незворушно, ніби він господар не лише цієї скромної квартири, а й усього світу за дверима. — Ви нічого не переплутали? Може, спочатку варто переконатися в правдивості слів заявниці?

Поліцейські спантеличено перезираються, явно не очікуючи побачити у цій квартирі чоловіка в дорогому діловому костюмі, від якого за версту тхне впевненістю та впливом.

— Ми виконуємо сигнальний виклик... Ми змушені відреагувати, — пробує пояснити ситуацію другий патрульний.

— Ви виконуєте маразматичні примхи божевільної сусідки, яка потерпає від старечого психозу, — жорстко випалює Арс, а його обійми на моїй талії стають ще міцнішими. Я чую, як шалено калатає моє серце, але тепер його ритм підлаштовується під рівний, заспокійливий стукіт у грудях боса. — А тепер попрошу послухати мене. По-перше, ця дівчина — моя наречена. І її аморальна поведінка полягає хіба що в тому, що вона занадто багато працює у моїй компанії. По-друге, що стосується дитини — ми саме зараз готуємо документи на офіційне усиновлення Матвія. Я особисто опікуюся цим питанням. І вже це питання буде подане на розгляд.

Я шоковано замираю, боячись навіть поворухнутися чи вдихнути. Наречена?! Ми всиновлюємо?! Він про що? Ааа. Це ж блеф, аби ці красені у формах пішли.

Тільки встигаю видихнути, як за спиною лунають дрібні тихі кроки. Наполохано обертаюся.

Потираючи сонні очі, до нас виходить Матвійко. Він зупиняється, перелякано дивиться на незнайомих дядьків у формі, підбігає до нас. Арс, відпустивши мене, одразу бере малого на руки.

— Мамо... Хто це? — тихо схлипує малий.

Коваль без жодного вагання обіймає малого, притискаючи його до себе. Малий одразу ховає обличчя на шиї мого боса, шукаючи захисту. Поліцейські здивовано кліпають, бачачи, як дитина беззаперечно довіряє цьому чоловікові.

Арс же пильно дивиться на правоохоронців, і в його темно-карих очах спалахує такий небезпечний вогонь, від якого стає моторошно навіть мені.

— А тепер слухайте мене уважно, громадяни поліцейські, — тихим, але холодним шепотом промовляє Коваль, роблячи крок до порогу. — Ви увірвалися в приватне помешкання після одинадцятої вечора, налякали дитину і мою майбутню дружину... І все через що? Через наклеп неадекватної особи, — він на мить замовкає, пригортаючи малого до себе міцніше, і знову гримить. — Якщо ви зараз же не перепросите мою наречену і не покинете це помешкання, вже за п’ятнадцять хвилин сюди приїде мій адвокат та ще один патруль. А завтра вранці у вашого керівництва буде заява про перевищення службових повноважень, порушення громадянського спокою та моральну шкоду, нанесену неповнолітньому. Сподіваюся, ви розумієте, які проблеми у вас виникнуть...

Капітан патруля міняється на обличчі. Він оцінює дорогий годинник Арса, його поведінку, те, як дитина тулиться до нього, і швидким рухом ховає планшет у планшетку.

— Перепрошуємо за турботу, — швидко заявляє поліцейський, роблячи крок назад до сходів. — Виклик був обов’язковим до перевірки. Приносимо вибачення за незручності. На все добре.