17. Нічний гість

ОРІЯНА

Арс стоїть біля вікна до мене спиною, заклавши руки в кишені штанів. Його висока, міцна фігура здається надто великою для цієї кімнати. Він обертається на звук моїх кроків і пильно дивиться на мене. Від цього погляду перехоплює подих, і я знову почуваюся ніяково.

— Малий заснув? — хрипким тоном запитує чоловік.

— Ні, ввімкнула йому мультики, він надто перенервував через те, що я пізно забрала його, та й через сусідку, — тихо відповідаю, зупиняючись за два кроки від нього. — Арсене Богдановичу, ви хотіли поговорити... Але вже дуже пізно, і я справді виснажена. Може, ви все ж поїдете додому? Вас же донька чекає...

Коваль робить крок до мене, звужуючи темно-карі очі.

— Оріяно, після всього, що я сьогодні побачив та почув, я не можу залишити тебе з малим тут, — раптом суворо та твердо заявляє він. — А ще давай ти не будеш мені вказувати, що робити. Якщо я тут, отже, це мені потрібно.

Я спантеличено кліпаю, не вірячи власним вухам. Хазяйновитість мого боса дратує. Він знову перейшов межу.

Ну звісно, ти тут великий бос, якому все можна, але мене це аж ніяк не влаштовує.

— В сенсі? Арсене Богдановичу, це моя квартира, і ви не можете мені вказувати... Мені більше нікуди йти! — обурююся я, відчуваючи, як знову душу охоплює образа. — Ми живемо тут уже роками, і все було нормально, поки...

— Поки ця божевільна баба не почала погрожувати тобі органами опіки щодня, а моя колишня не зробила з тебе мою коханку на всю країну... Так? — холодно перебиває мене Арс, його голос звучить з металевими нотками й надто небезпечно. — Ти взагалі розумієш, у якій ти пастці? Якщо ця твоя сусідка справді викличе органи опіки, а вони побачать брудні плітки в мережі, тобі не те що усиновити малого не дозволять. Тобі його взагалі не залишать!

Слова боса боляче б’ють по найчутливішому місцю. Страх стискає кожну клітину у тілі. Нервово ковтаю та на мить заплющую очі, бо сльози знову готові бризнути з них. Він правий. Гірко та неприємно, але він абсолютно правий.

— І що ви пропонуєте? — зірваним голосом питаю я у паніці. — Втікати? Але це не вихід. Та й нема куди втікати.

Арс підходить ще ближче. Від нього пахне дорогим парфумом, не знаю, що змішане у цьому ароматі, але цей запах дивним чином заспокоює паніку всередині мене.

— Я пропоную не втікати, а діяти. Якщо за версією соцмереж і моєї колишньої ми все одно вже коханці, то нам краще триматися разом, — впевнено випалює Коваль. — У мене є для тебе дуже вигідна пропозиція, Оріяно. Така, яка вирішить і твоє питання з опікою та усиновленням Матвія, і мої проблеми з партнерами. І саме це я хотів обговорити з тобою в офісі, але ти мусила їхати... Та зараз тут ми можемо спокійно поговорити. Нас ніхто не почує. І це прекрасно.

Я завмираю, намагаючись вловити суть його слів. Яке іще прекрасно, я в бруді по самі вуха. Ну, що він торочить? Він зі своєю пропозицією реально дістав.

— Яка іще пропозиція, Арсене Богдановичу? — ледь чутно шепочу я, вдивляючись у його суворе обличчя. Бо вже після всіх подій важкого дня мені важко зосередитися.

Арс розкриває рот, аби відповісти, але в цю саму мить нічну тишу квартири раптово розриває різкий, гучний та наполегливий дзвінок у вхідні двері.

Я здригаюся від несподіванки і перелякано зиркаю на годинник на стіні. Майже одинадцята вечора. Хто це може бути у такий час? Сусідка привела поліцію? Чи тітка Настя приїхала? Чи кого там іще нечиста сила принесла?

— Хто це? — напружено запитує Арс, миттєво зірвавшись і нахмуривши брови.

— Я... Я не знаю, — розгублено кидаю я, відчуваючи, як неспокій та тривога знову розгоряються в тілі. — Я нікого не чекала...

Дзвінок лунає вдруге, ще триваліше і вимогливіше, а за ним чується важкий стукіт кулаком у двері. Серце падає у п’яти від страху. Не розуміючи, чого чекати, я повільно повертаюся та йду в коридор відчиняти. Не хочу, аби той, хто прийшов, знову налякав малого. За спиною чую важкі та впевнені кроки свого боса, який не збирається залишати мене сам на сам із нічним гостем. І від цього на душі трохи легше.