16. Матвійко не спить

ОРІЯНА

Піднімаємося на мій шостий поверх у повній тиші, яку порушує лише дихання Арса та тихе шморгання носом малого. Ліфт, як на зло, сьогодні знову не працює, тому доводиться йти пішки. Чоловік впевнено крокує попереду, тримаючи Матвійка так легко, ніби той нічого не важить. Хоча малий у своєму віці вже досить важкенький.

Йдучи позаду, мимоволі посміхаюся, бо мій племінник міцно обхопив шию мого боса і, здається, знову почав занурюватися в сон, розслабившись на плечі чоловіка цілком. Це виглядає дивно. Хоча, мабуть, дитині не вистачає батьківської уваги. Але де я йому її візьму? Тут он мати втекла.

Біля моїх дверей зупиняємося. І я лише тепер схаменулася, нервово порпаюся у сумочці, шукаючи ключі. Руки тремтять так, що металевий брелок гучно брязкає. Мені страшно, соромно та шалено незручно перед Ковалем. А соромно буквально за все: за злючу сусідку та її крики, за обдерті стіни під’їзду, за свій розгублений вигляд і за те, що мій вимогливий та завжди бездоганний бос зараз увійде в мою скромну, крихітну квартиру.

Заледве вставляю ключ у замкову щілину, і двері за кілька хвилин піддаються мені. Несміливо пропускаю Арса всередину.

— Проходьте... Взуття можна не знімати, — тихо шепочу, намагаючись не шуміти.

Але Коваль спритно роззувається і, не чекаючи додаткових вказівок, впевнено проходить далі. Я швидко проводжу його до дитячої кімнати і показую на ліжечко малого. Це звичайнісінький диван малюка, але малому поки зручно, а далі щось придумаю.

— Покладіть Матвійка сюди, будь ласка, — і коли чоловік вкладає малого, який ніби спить, я, знітившись, дякую йому. — Спасибі вам...

Арс дбайливо, по-батьківськи, поправляє на Матвійкові ковдру і, вирівнявшись, пильно зиркає на мене.

— Я зачекаю тебе у вітальні.

Згідно киваю та невпевнено обіцяю:

— Я постараюся швидко.

Мій бос йде, а погляд стрибає на малого, який раптом здригається, розплющує сонні очі й одразу повертає голову до мене. Я ловлю його за руку, а він крутиться та відмовляється відпускати мою руку.

— Мамо, не йди... Я не хочу спати, — вередує племінник, одразу розмазуючи кулачками сльози по щоках.

Напруга дня і крики сусідки даються взнаки. Він теж сьогодні перенервував, і я не можу просто так піти чи залишити його самого. Тож мій бос мусить чекати.

— Сонечко, тобі треба відпочивати, бо вже дуже пізно, — лагідно шепочу, присідаючи біля нього, але Матвійко починає крутитися ще дужче і крутити головою. На маленьких оченятах з’являються свіжі сльози.

— Ні! Ввімкни, будь ласочка, мультик! Я без мультика не засну. Мені ще не хочеться спати. Ти ж зараз підеш...

Розумію, що вмовляти його зараз — це марна справа, яка розтягнеться ще на годину, а в моїй вітальні мене чекає бос. Від думки про те, що Арсен Коваль зараз сидить на моєму старенькому дивані і роздивляється моє скромне житло, всередині все стискається від хвилювання та незручності. Мені потрібно якнайшвидше закінчити цю розмову і випроводити його.

— Добре, мій маленький, — погоджуюся, здаючись, та відразу попереджаю: — але тільки один мультик, і ти лягаєш спати, домовилися? — він згідно та вдоволено киває головою, а я вмикаю йому на планшеті спокійні мультфільми, зменшуючи звук до мінімуму.

І вже підіймаюся, як малий питає:

— Ти ж скоро поговориш з отим дядьком?

— Я постараюся, Матвійку. До речі, це мій бос, тож будь чемним.

Малий хитає згідно головою, а я ж не можу йому нічого обіцяти. Тихо видихаю, бо він нарешті заспокоюється, втупившись у світлий екран. Поправляю йому ковдру, цілую у чоло та, важко видихнувши, виходжу з дитячої, прикривши за собою двері.

Серце калатає від шаленого хвилювання. Зрештою, я сама сильно нервую. Поправляю висмикнуті пасма волосся, розгладжую руками спідницю і роблю крок до вітальні. Хочу, аби ця розмова якнайшвидше закінчилася і Коваль пішов.