15. Аліна Сергіївна

ОРІЯНА

Вказавши Арсу свою адресу, тримаю Матвійка на руках, а він реально провалюється у сон, притулившись до мене. Тепер почуваюся винною перед ним і дуже злюся на свого боса. Це він у всьому винен. Це все через нього.

Всю дорогу ми їхали мовчки і до мого будинку приїхали надто швидко. Тепер я потерпаю, аби нас не побачила Аліна Сергіївна, бо тоді точно зчинить скандал на весь під’їзд. Але, схоже, я десь згрішила та не покаялася, бо моя противна сусідка сидить на лавочці. Наче чекає мене.

Ох, зараз нову читатиме мораль, що я до ночі волочилася з дитиною, що совісті в мене нема, що дитину від мене забрати треба і що поліцію вона зараз викличе.

Важко зітхаю та виходжу з машини. Хочу забрати речі, що ще залишилися, але Арс зупиняє мене.

— Оріяно, йди. Я сам заберу все решту.

Я лише розгублено зиркаю на чоловіка, але не заперечую, згідно киваю, бо я справді надто втомлена. Хоча розумію, що, якщо Арс піде зі мною, то ця злюча тітонька зчинить іще більше галасу. На мить заплющую очі та готуюся до найгіршого.

Мій бос забирає мою сумочку і речі малого, та йдемо до під’їзду. Встигаємо зробити кілька кроків, як тітка Аліна зривається на рівні ноги, закладає руки в боки і починає випльовувати свою агресію:

— Ну що, непутяща, де волочилася до ночі з дитиною? Органи опіки на тебе тре викликати! Бо цього разу не те що допізна вешталася з малим, то ще й хлопа додому волоче...

— Доброго вечора! — раптом холодно перебиває жінку мій бос. — Я перепрошую, панянко, а вам яке собаче діло до чужого життя? Що, свого взагалі немає?

Моя сусідка по під’їзду декілька разів змінилася на обличчі й квадратними очима дивиться на Коваля. А я налякано обертаюся на свого боса і прошу:

— Арсене Богдановичу...

— Тихо, бусинко, — лагідно гримає на мене бос.

— Ай, люди! — волає тітка Аліна, нарешті прийшовши до тями. — Подивіться на неї! Не те що саме нелюдяне, то ще й якогось дикуна притягла. Та я зараз же поліцію викличу!

Матвійко, здригнувшись, починає плакати в мене на плечі. Міцніше пригортаю його до себе і гримаю на жінку:

— Аліно Сергіївно, ви чого кричите? Дитину он налякали...

— Ходімо, кохана, я зараз сам поліцію викличу, — гримає Коваль, явно граючи на публіку. — Але, схоже, тут іще швидка потрібна, бо в пані, схоже, приступ неадекватної агресії.

Він виймає телефон і починає когось набирати, а моя сусідка з криками про допомогу втікає у під’їзд.

Я намагаюся заспокоїти Матвійка, як раптом чую, як мій бос наказує комусь прислати іще одну машину за моєю адресою. Мене це напружує. Обертаюся на чоловіка, а він, поклавши слухавку, пильно дивиться на мене та заплаканого малого. А тоді тягне руки до нього:

— Хлопче, ходи-но до мене, а то твоїй тьоті важко тебе тримати...

— Це моя мама, — схлипує Матвійко.

— То пошкодуй свою маму. Давай я віднесу тебе додому, а мама буде йти поруч. Їй так легше буде.

Малий розмазує сльози і мовчить, а мій бос манить його до себе. Я здивована, бо Матвійко таки пішов на руки до Арса. Він у мене дуже капризний і до будь-кого на руки не піде.

Мій бос тулить малого до себе і, пильно глянувши на мене, просить:

— Ходімо, Оріяно. Сподіваюся, ця перелякана пані вже сховалася під перину і не рипається.

Я лише важко зітхаю і, пильно дивлячись на свого боса, прошу:

— Арсене Богдановичу, може, не варто? Я сама доберуся...

— Оріяно, ні, — різко заперечує чоловік. — Після того, що я щойно побачив. Це не обговорюється. Нам потрібно поговорити просто зараз. І відкладати це точно не варто. Ходімо.

Зітхаю та йду до під’їзду. Як же я втомилася від цих усіх подій. Мені просто хочеться тиші та спокою.