14. То це правда?

ОРІЯНА

Всю дорогу намагаюся опанувати емоції. Намагаюся заспокоїтися та ні про що не думати. Але в голові суцільний хаос та паніка.

Мій бос поводиться впевнено. Веде машину, з кимось теревенить телефоном, а я почуваюся мов бідна родичка. Хочеться скоріше вийти з машини, аби позбутися його компанії. Вже навіть не цікаво, що він має мені пояснити. Бо тепер після всього — хоч бери дитину та втікай світ за очі. Туди, де мене ніхто не знає.

Поклавши слухавку, Арс звертається до мене:

— Оріяно, яка адреса твоєї тітки?

Називаю йому адресу, і далі їдемо мовчки. Розблоковую телефон, бо хочу подивитися що там за гармидер у соцмережах. У мене є сторінки в соцмережах, але я не пам’ятаю, коли була там востаннє. Я хіба що книги читаю та фільми інколи дивлюся, а все інше мене не хвилює.

Потрапивши в телефон, я так у жодну із соцмереж зайти не зважилася. Не хочу слухати цей абсурд, де якась стильна розмальована фіфа з тисячами фільтрів буде мене обкидати брудом з ніг до голови.

Видихаю, бо до будинку тітки залишилося всього кілька хвилин.

Арс зупиняє авто під будинком і пильно зиркає на мене:

— Оріяно, я зачекаю тебе та відвезу додому.

Нервово ковтаю і пробую відмовитися:

— Арсене Богдановичу, спасибі, але це буде зайвим. Не варто...

— Оріяно, це навіть не обговорюється, — заперечує мій бос. — Після кіпішу моєї колишньої я не дозволю, аби ти їздила на таксі.

Важко видихаю і покидаю салон машини. Дістав уже зі своїми вказівками, своєю колишньою та її кіпішем. Мені набридло. Мало того, що проблем по вуха, то я повинна ще зважати на чужі проблеми. Мені б зі своїми якось розібратися.

Поспіхом заходжу до будинку тітки, яка одразу біжить мені назустріч.

— Оріяно, то хто тебе підвіз? — здіймає одну брову догори тьотя.

— Арсен Богданович, — відмахуюся та йду по малого, який практично дрімає на килимку з іграшками.

— Що, сам Коваль? — з недовірою уточнює тітка.

— Так, — лише відмахуюся і беру сонного Матвія на руки. — Тьотю Настю, спасибі вам. Ви дуже мене виручили.

Тримаючи малюка, вже хочу піти, але тітка раптом перегороджує мені дорогу і зацікавлено питає:

— Оріяно, то це правда?

— Що правда? — спантеличено перепитую.

— Оріяно, весь фейсбук гуде, що у тебе з Ковалем стосунки, — випалює тітка.

Важко зітхаю і на мить заплющую очі. А тоді з благанням дивлюся на Анастасію:

— Тьотю, будь ласка... Не потрібно зараз...

— Оріяно, а як же плітки?.. Їх же потрібно спростувати... — розгублено кидає тітка.

— Я сподіваюся, Коваль це владнає, адже це його пасія зробила йому рекламу.

Тітка фиркає і з недовірою кидає:

— Виходить, не тільки Ковалю, а й тобі теж зробила ще ту рекламу.

— Мамо Оріяно, поїхали додому. Я додому хочу, — просить мене Матвійко, тулячись до мене.

— Тьотю, благаю, — прошу тітку, йдучи до передпокою. — Сподіваюся, завтра все якось вирішиться.

Зупинившись, оглядаюся на тітку і, притискаючи малого до себе, дякую їй ще раз та прощаюся.

Встигаю покинути двір, як Арс уже стоїть на вулиці біля авто й одразу прочиняє мені дверцята. Дякую і сідаю в машину.

Малий тулиться до мене. Сидячи в мене на руках, цілує мене і шепоче, що любить мене і що дуже скучив.

І це недивно. Бо на дворі вже скоро ніч. Завдяки Ковалю додому я сьогодні повернулася через півтора робочого дня.

Видихаю. Цілую малого та, міцніше пригорнувши до себе, теж шепочу, що дуже люблю його і теж страшенно скучила.

Матвійко ховає обличчя мені в шию, і я розумію, що він уже буде дрімати. Він так завжди робить. Тож хай спить. А мені зараз потрібно добре подумати, як вибиратися з ситуації, що склалася.