13. Арс веде мене за руку

ОРІЯНА

Двері ліфта не встигають зачинитися, як до кабінки входить невдоволений Арс. Двері за ним одразу зачиняються, а я механічно відступаю назад. Одразу впираюся в стінку плечима і великими очима дивлюся на свого боса, який, натиснувши одиницю на панелі керування, робить крок до мене.

Тремтіння охоплює тіло, тому, аби хоч чимось себе зайняти, розблоковую телефон і одразу заходжу в контакти. Мені потрібно викликати таксі, аби якнайшвидше дістатися додому.

Але раптом Арс зупиняється надто близько. Одна його рука впирається в стіну у мене над головою, а іншою він забирає від мене телефон. Зиркає на екран, де я саме обрала контакт таксі, а потім, заблокувавши мій телефон, кладе його собі в кишеню. Та надто пильно заглядає в мої очі.

— Бусинко, я сам тебе відвезу куди потрібно, тож послуги таксі будуть зайвими.

— Але...

— Без «але», Оріяно. Після пліток у соцмережах тобі краще одній взагалі нікуди не ходити.

Стискаю жовна і стримую сльози. Ну от чому в мене завжди все не як у людей? З самого дитинства... Мати нас із сестрою покинула, батька я ніколи не бачила. І навіть зараз усе не так. У той час, коли мої однолітки влаштовують своє життя, я опинилася з дитиною сестри на руках. Я ж по суті живу чуже життя, а не своє. Але по-іншому я не зможу. Не зможу без малого.

— Оріяно, з тобою все добре?

Хрипким тоном цікавиться бос. Розплющивши очі, зиркаю на чоловіка. В голові такий хаос, що навіть адекватно міркувати важко.

— Зі мною все прекрасно, Арсене Богдановичу, хіба не видно? — фиркаю.

Раптом мій бос відхиляється і, зробивши крок назад, зупиняє ліфт. І тепер мені ще більше страшно. Великими очима дивлюся на нього.

— Що ви робите? — нервово ковтаю і спантеличено повторюю заїжджену фразу. — Мені додому треба.

— Оріяно, досить! — гримає Арс. — Ти зараз поводишся мов мала дитина. Ти хоч розумієш, що після сьогодні твоє і навіть моє життя уже таким, як раніше, не буде? Після пліток моєї колишньої всі сприйматимуть нас як коханців...

Я шоковано кліпаю. Та подумки обурююся, адже це наклеп.

— То спростуйте ці плітки. Це ж неправда, і ми з вами не... — замовкаю, бо мені соромно сказати це слово.

Арс дивиться на мене надто пильно кілька секунд, а потім холодно випалює:

— Я не буду нічого спростовувати, бо те, що трапилося, мені на руку.

Слова мого боса по-новому шокують. Відчуваю, як щоки вмить спалахнули рум’янцем, а серце, яке й так билося швидко, почало битися іще швидше.

— У сенсі?! На руку...

Це єдине, що можу вимовити німими губами. Бо щось я вже нічого не розумію.

— У прямому сенсі, Оріяно, — відмахується мій бос і натискає кнопку на ліфті, який продовжує рухатися вниз. — Нам потрібно серйозно поговорити, але не тут і не зараз. Спочатку потрібно забрати твого племінника.

Важко зітхаю. Мені здається, що я заснула на робочому місці і зараз мені сниться жахіття. І я от-от прокинуся. Але натомість мій бос простягає мені руку і просить:

— Оріяно, давай руку. Ми повинні з офісу вийти удвох за руку.

Спантеличено кліпаю. І все? Більше ми нічого не повинні?!

Автоматично ховаю праву руку за спину. Я не хочу йти з ним за руку.

— Навіщо? — роздратовано питаю, бо мене це все починає бісити.

— Оріяно... — гримає Арс.

— Арсене Богдановичу, навіщо за руку? — вперто повторюю. — Ви ж розумієте, що завтра говоритимуть...

— Оріяно, так потрібно, — наказує він. — Тож не вередуй.

Я лише незгідно хитаю головою. Я не хочу з ним іти за руку. Кліпаю, бо в цю мить двері ліфта відчиняються і Арс, сам узявши мене за руку, веде з кабінки.

Господи, який сором. Що подумає охорона... А що завтра говоритимуть?! Мені справді потрібно шукати нову роботу. І то негайно. Я після всього тут залишатися не можу.

Опустивши голову, йду за своїм босом, який поводиться надто впевнено і ще й навмисно довго прощається з охоронцями, тримаючи мене за руку, яка, здається, пече вогнем у місці доторку. Він точно хоче, щоб я згоріла від сорому.

Видихаю, коли опиняємося на вулиці. Але від цього не легше. Хочу забрати свою руку, та Арс не відпускає, лише стискає її міцніше.

Коли зупиняємося біля машини, він надто суворо заглядає в мої очі і зірваним голосом шипить:

— Бусинко, не раджу вередувати. — Він зиркає на годинник і кидає: — Я ще сьогодні все тобі поясню, а поки поїхали заберемо малого.

Він прочиняє мені передні дверцята і допомагає сісти в машину. Мені ж від хвилювання та сорому хочеться крізь землю провалитися.

Ледь стримуюся, аби не втекти з машини, доки Арс обходить її, але це приверне ще більше уваги охорони, яка зараз точно спостерігає за нами, тому покірно залишаюся сидіти. Бо вже не знаю, що для мене буде краще.