12. Незакінчена розмова

ОРІЯНА

Коваль пропускає мене у свій кабінет, а я поняття не маю для чого я тут. Не те, що через цього мачо погрузла у бруді по вуха, то він ще й додому не відпускає. Коваль реально знущається, і, схоже, йому це в кайф.

Доки я розгублено кліпаю, чоловік оминає мене і, йдучи до свого робочого крісла, через плече кидає:

— Присідай за стіл, Оріяно, поговоримо.

Я лише важко зітхаю, і погляд знову стрибає на годинник, на якому вже двадцята тридцять. Дві з половиною години моя дитина на чужих людях, серце від цього рветься на шматки.

Не хочу я сидіти, насиділася вже. Тому зупиняюся навпроти столу і вперто стою.

— Оріяно, присідай, — гримає Арс.

На мить заплющую очі і невдоволено фиркаю:

— Вибачте, я дуже поспішаю. Ви ж не знаєте, що таке залишити дитину на чужих людей...

— Повір, Оріяно, знаю, — холодно кидає мій бос і присідає у крісло. — Мене зараз вдома теж чекає донька.

— Донька?! — великими очима дивлюся на Арса.

Що він несе. Звідки в нього донька. Щось я за рік роботи у компанії не чула, що в мого боса є діти. Чи може це велика таємниця?

— Так, донька, Оріяно. І вона теж мене чекає додому. Вона теж скучила.

Розгублено кліпаю. Дивно все це якось, але мене це хвилювати не повинно, тому зірвано пропоную:

— То може не варто затримуватися та змушувати дітей чекати нас іще більше?

— Оріяно, нам потрібно поговорити сьогодні.

Раптом у моїх руках дзвонить телефон. Напружений погляд стрибає на екран. Це тітка Настя. Серце миттєво стискається, а мій бос наказує:

— Оріяно, відхиліть дзвінок...

— Не можу. Це тітка дзвонить, моєму племіннику пора додому. Люди відпочити хочуть...

Знімаю слухавку, а тітка Настя уже з докором питає:

— Оріяно, ти ще довго? Звільняйся з тої роботи... Дитину пильнувати потрібно... Малий не може отак перебиватися...

Важко зітхаю. Я все розумію, але в даній ситуації я мало що можу. Тому винувато та тихо кидаю у слухавку:

— Вибачте... Я вже їду.

Кладу слухавку та зиркаю на Арса, він може мене хоч зараз звільнити, я все одно піду:

— Вибачте, Арсене Богдановичу, я мушу їхати.

Розвертаюся та йду до дверей. Я не можу бути такою безвідповідальною, як моя сестра. Матвійко ні в чому не винен.

— Оріяно... Повернися! — реве за спиною Коваль.

Я на мить завмираю, але потім продовжую йти. Я не буду сидіти тут та слухати його казки, доки моя дитина десь там практично одна.

Встигаю дійти до ліфта, як Арс швидкою ходою наздоганяє мене і зупиняється впритул. Від цього мені стає страшно. Серце ледь не вискакує з грудей. А в голосі боса повно невдоволення та суворості:

— Я казав повернутися. Нам терміново потрібно поговорити...

— А мені терміново потрібно додому, — перебиваю його.

— Ти розумієш, що я можу за це звільнити тебе? — шипить розлючено він.

Кілька секунд мовчу, а тоді примружуюся і так само розлючено фиркаю:

— Та хоч уже... Мені вже втрачати нічого.

На моє щастя, двері ліфта прочиняються, і я подаюся в кабінку, залишивши роздратованого Арса позаду.