11. Наказ Арса

ОРІЯНА

Пильно дивлюся на свого боса і розумію, що такими речами мій бос точно б не жартував. Я занадто добре знаю його. Жартує він рідко. Але його жарти завжди дотепні і класні.

Тому дивлюся у його темно-карі очі і хочу, аби він хоч якось пояснив мені свою заяву.

Але раптом страх огортає тіло, коли пригадую погрози його сьогоднішньої гості. Нервово ковтаю і таки питаю.

— Невже ваша дівчина таки рознесла ці жахливі плітки?

— Вона мені не дівчина, і взагалі, після сьогодні більше ніхто, — фиркає мій бос і надто впевнено заявляє. — Зате ти тепер для всіх моя коханка... І, на жаль, заяву Вікторії всі прийняли серйозно.

Я нервово ковтаю і, відступивши від шефа, заявляю.

— Але ж це неправда...

— Авжеж, — фиркає він та відмахується. — Кому ти тепер це доведеш, бусинко?! Кому? — він робить крок до мене і зупиняється впритул. — Після старань моєї колишньої нашим доводам не повірить ніхто.

Слова мого боса заганяють мене в ступор. Я опинилася заручником ситуації, та цапом-відбувайлом між ним та його фурією. Нормально так. І це все ще можна було б якось стерпіти, але ж я займаюся усиновленням Матвія. І такі плітки ой як нашкодять мені. Мене ж через це звинуватять в аморальності і точно дитину не дозволять всиновити.

Сльози самі котяться з очей від таких думок. Заглядаю в очі боса і прошу.

— Арсене Богдановичу, благаю, зробіть щось. Будь ласка... — шморгаю носом і додаю. — Тепер я не зможу всиновити племінника. Я ж...

Замовкаю. Не хочу, аби мій бос бачив мої сльози. Повертаюся, аби піти, та він одразу легенько ловить мене вище ліктя.

— Оріяно, зачекай. І припини плакати. — Я розгублено зиркаю на нього, а він надто впевнено додає. — Тут сльозами не зарадиш. Тут діяти потрібно правильно.

Шморгаю носом і ледь стримую схлипування. Мені дуже прикро. Бо я по самі вуха застрягла в багнюці, від якої мені тепер не відмитися.

Забираю свою руку з руки свого боса і відступаю від нього на крок.

— Арсене Богдановичу, це все через вас... — не можу стримати свого гніву та образи на весь світ. — Це ви зі своєю протеже втопили мене у цьому бруді. Тепер мені дитину точно не дадуть. — Змахую сльози і констатую факт. — А ще після цього наклепу я не можу залишатися у вас працювати. Бо я... Бо мене морально з’їсть ваш колектив. — Мені уже не страшно, тому дозволяю собі зухвалість. — Тож вже завтра я на роботу до вас не вийду. — Розвернувшись, йду по сумочку та телефон. — А зараз вибачте, мене дитина чекає, яка через вас опинилася на чужих людях.

Хапаю сумочку і, зробивши крок, змушена зупинитися, бо дорогу мені перегородив Коваль. Спантеличено дивлюся на нього, а він невдоволено шипить.

— Далеко зібралася, бусинко?

— Якнайдалі від вас та вашої компанії, — фиркаю і хочу оминути його, та вже цієї ж миті опиняюся в його сильних руках.

Арс тримає мене досить обережно та не сильно. Підіймаю налякані очі на чоловіка, який суворо наказує.

— Оріяно, заспокойся. Не потрібно пороти гарячку. Я маю для тебе ділову пропозицію. Негайно припини плакати і звинувачувати мене не потрібно. Ми обоє застрягли у цьому бруді. Ситуацію потрібно вирішувати, а не втікати від неї.

Стою на місці і налякано дивлюся на свого боса. Яку іще до біса пропозицію він має? Що він вигадав? Я в його авантюрах участі точно брати не буду.

— Арсене Богдановичу, відпустіть. Мені додому потрібно. Мене малий чекає, який вже третю годину на чужих людях.

— Оріяно, зараз поїдемо, а поки ходімо зі мною. Я багато твого часу не займу, — наказує Арс і, відпустивши мене зі свого полону, спокійно додає. — Тож давай не гаяти часу, — він вказує рукою на двері. — Прошу у мій кабінет.

Видихаю. Витираю сльози та йду за ним. Насправді мені не хочеться нічого, світ не милий.