10. Жахлива заява

ОРІЯНА

Сиджу в порожньому офісі мов на голках. Я ж роботи по суті вже не маю. Все поскладала. З малим вже двічі поспілкувалася телефоном. Він допитувався, коли я приїду по нього. А я нічого не можу сказати, лише обіцяю, що вже не довго.

Попрощавшись з малюком, залипаю в телефоні. Знову шукаю вакансію. Яка б мені підходила за графіком роботи та заробітною платою.

Погляд час від часу стрибає на годинник. І я знову шукаю вакансії. Але з таким графіком вакансій мало. А як навіть трапляються, то в мене освіти такої нема, то заробітна плата мізерна.

Погляд знову стрибає на годинник. Дев’ятнадцять сорок п’ять. От де можна ходити? Арс, що думає, я тут ночувати буду... Тепер же він знає, що в мене дитина маленька і при цім залишив мене тут сидіти. Навіщо? Що це змінить? Краще б одразу звільнив, ніж тепер знущатися. Він же знає, що я одна з дитиною... Зітхаю, бо розумію, яке йому діло до моїх проблем.

Коли цифри годинника показують дев’ятнадцять п’ятдесят п’ять, я підіймаюся з-за столу та йду кабінетом. В офісі панує мертва тиша. Лише я мов божевільна невідомо чого тут стирчу.

Важко зітхаю. Бо можу тільки уявити, що подумає тітка Настя. Вона обіцяла мені допомагати та підтримувати, але ж в неї своя сім’я, свої клопоти. Їй точно не до мене. Але, схоже, відмовити не може, от і допомагає. Зрештою, я не знаю, що без неї та без Гафії Федорівни робила б. Вони так мене виручають...

Підійшовши до вікна, дивлюся на вечірнє місто внизу. Сонце вже майже сховалося за будинками, на дворі згущуються сутінки. Добре, що літо в розпалі, то видно довго.

Важкий стогін зривається з грудей. Бо від проблем тріщить голова. Щоразу гірше.

Матвійку ж п’ять з половиною і я ще не вирішила, як бути. Давати його до школи на чотири місяці швидше, чи ще хай сидить вдома рік. От з ким мені порадитися і як бути?

Якщо я віддам малого до школи, то тоді мені доведеться справді шукати іншу роботу. Бо тоді я не зможу вантажити нікого. Школа — це відповідальність. Уроки потрібно зробити і щоб малий не відставав в навчанні, потрібно слідкувати.

Стискаю жовна і ледь стримую сльози. Почуваюся безпорадною, але знаю, що повинна впоратися, бо іншого виходу це мене просто немає.

Знову зиркаю на годинник на руці. Двадцять тринадцять...

Ні, ну Арс точно знущається. Він що, навмисно випробовує моє терпіння? Все. З мене досить, чекаю до двадцяти хвилин і якщо він не прийде, йду додому. Я вже їсти хочу, відпочити хочу...

Змахую сльози, знімаю підбори і, сівши на диван, що поруч з вікном, забираю ноги під себе.

Зараз отак впасти б і заснути, та не думати ні про, що.

Погляд втуплюється у вікно, але сльози застилають очі і я не бачу нічого.

Через якийсь час знову заглядаю на годинник. Двадцять вісімнадцять, повільно підіймаюся з дивана та йду збирати все зі столу. Я більше чекати не буду.

Саме встигаю все скласти, беру сумочку, як двері у приймальню відчиняються і входить Арс. Я завмираю, бо він надто суворим поглядом впирається у мене. Цей погляд повний люті та невдоволення. А ще у ньому стільки злоби, ніби трапилося щось жахливе і винна у цьому саме я.

— Дочекалася? — хрипить він і наближається до мене.

— Це добре. — Він зупиняється впритул і холодно питає. — Новини бачила?

— Які новини? — відступаю від нього на крок і напружено дивлюся на чоловіка.

— В соцмережах? — фиркає він.

— Я не люблю соцмережі, — холодно відповідаю. Бо мене бісить те, що він запізнився і ще несе якусь ахінею. Мені їхати потрібно, а він тут пристав з своїми соцмережами.

Чоловік звужує зіниці і холодно кидає.

— А дарма, Оріяно. — Він надто пильно дивиться в мої очі і хрипким тоном ставить перед фактом. — Вітаю, бусинко. Тепер ти для всіх моя коханка!

В його голосі чується іронія. Мені хочеться, аби це був жарт, але, судячи з виразу обличчя Арса, він не жартує.