9. Дочекатися БОСА...

ОРІЯНА

Великими очима дивлюся на озлоблену білявку, яка, дивлячись на мене, з оскаженінням волає:

— Дешева підстилка. В коханки до Арса записалася? Думаєш, ти потрібна йому? Та я всім розкажу, яка ти насправді. Я зітру тебе в порошок, так і знай.

Страх огортає душу. Мені дуже страшно. Адже саме зараз зайвий галас мені не потрібен. Якщо ще й здійметься кіпіш, то всиновити Матвія мені просто не дозволять.

Доки я спантеличено кліпаю, бо не знаю, що сказати, білявка продовжує:

— Я ще сьогодні зроблю тебе знаменитістю у всіх соцмережах...

— Ти замовкнеш та підеш! — роздратовано наказує мій бос, який з’явився невідомо звідки.

Білявка розвертається до нього і розлючено шипить:

— Не затикай мені рот, Коваль. Я веду публічне життя, і людям буде ой як цікаво, чому саме та через кого я залишилася одна. Сьогодні всі дізнаються, що у тебе в коханках власна секретарка.

Я більше не можу впоратися з емоціями, сльози знову виступають на очах. Сьогодні не день, а якесь жахіття. Такі події можуть трапитися лише у поганому сні.

— Але це не правда...

Білявка обертається до мене і, лукаво посміхаючись, фиркає:

— А це вже нікому не цікаво, бо інфу про ваші стосунки проковтнуть всі, мов гарячі пиріжки. Ще й питатимуть деталі. А я, вже повір, знайду, чим прикрасити дійсність...

— Віко! — не своїм голосом волає Коваль.

Білявка, показавши йому непристойний жест, йде з приймальні, гримнувши дверима. Я нервово ковтаю і присідаю за свій стіл. У мене ноги тремтять, і сльози котяться рікою. Я не можу їх зупинити. Це, мабуть, ПМС на мене має такий вплив, а ще події, що трапилися, підсилили цей синдром.

— Оріяно, припини плакати. Годі, — суворо наказує бос, зупинившись поруч.

Виймаю з шухляди сухі серветки і, шморгаючи носом, питаю:

— Чому ця дівчина сказала, що я ваша коханка? Звідки вона це взяла? Я ж...

Коваль важко зітхає і на мої слова лише відмахується:

— Оріяно, вона просто це вигадала.

Витираю сльози і з острахом цікавлюся:

— А якщо вона справді зробить таку заяву в соцмережах?

— Не зробить, — надто впевнено кидає мій бос і додає: — А зараз припини ревіти і берися до роботи.

Він йде, а я намагаюся заспокоїтися. Страх огортає душу. Боюся за себе, за малого. Такої ганебної популярності я не переживу. І в словах свого шефа вже щось сумніваюся, бо запевняння цієї білявки були куди переконливішими.

Поволі заспокоююся та беруся за роботу.

Не знаю, скільки пропрацювала, як у приймальні з’являється Арс. Від несподіванки я аж здригнулася.

— Оріяно, я поїду. Мене до вечора не буде. Хто б не питав, я поїхав у справах, — він зиркає на годинник і ставить мене перед фактом: — Сьогодні твій робочий день до двадцятої. Тож дочекайтеся мене. Я повинен повернутися до цього часу.

Холодно кидає він і йде на вихід. А я ж підіймаюся. Як до двадцятої? Мені ж малого з садочку забирати о вісімнадцятій?!

— Арсене Богдановичу, але ж... — розгублено кидаю.

Мій бос зупиняється у дверях і, обернувшись, не дає мені договорити:

— Якщо щось не влаштовує, заяву можете залишити у відділі кадрів.

За ним з грюкотом зачиняються двері, а я повільно опускаюся у своє крісло. Це якийсь жах. Як же я малого заберу із садка?

Розумію, що сьогодні знову доведеться турбувати тітку Настю та просити, аби вона забрала Матвійка.

Важко зітхаю, свіжі сльози з’являються на очах. Таке враження, що я потрапила в пекло. Я вже б сьогодні звільнилася з цієї компанії, якби була одна. А так я не можу, мені потрібні кошти та робота, аби в нас з малечею все було добре.