8. Спонтанність Віки

АРС

Пильно дивлюся услід своїй секретарці. В неї червоні очі, отже, вона плакала. Мені від цього неприємно. Невже це через мене? Чи, може, вже знову в неї щось трапилося?

— Віко, йди в мій кабінет, — наказую своїй подрузі.

— Арсе, я піду тільки з тобою, — капризно заявляє Вікторія.

— Ти або йдеш у мій кабінет, або забирайся з офісу, — гарчу, спираючись на неї.

Вікторія фиркає і, розвернувшись, йде в мій кабінет.

— І двері зачини, — додаю.

Коли двері за Вікторією зачиняються, йду до столу своєї секретарки. Вона саме кладе слухавку на службовому телефоні, і я одразу питаю:

— Хто дзвонив?

— Кур’єр. Вам з банку лист, — відповідає вона і сідає за стіл.

Пильно дивлюся на красиву білявку, яка вдає, наче працює. Подумки хмикаю і холодно цікавлюся:

— Оріяно, у вас усе добре?

— Так, — тихо кидає вона і цокотить тендітними пальчиками по клавіатурі.

Я відчуваю, вона обманює. Але заперечити не можу нічого. Видихаю і мовчки йду до свого кабінету: мені спершу потрібно з Вікторією розібратися. Бо сьогодні вона порушила нашу домовленість, прийшла до мене в офіс, і це останнє, що вона зробила. Мені набридло. Вчора влаштувала розгони, а сьогодні вирішила, що їй усе можна. Це кінець.

Входжу в кабінет і зупиняюся у дверях. Вікторія сидить на моєму робочому столі так, ніби сісти немає більше де. Видихаю і закочую очі. Вона справді виводить мене з себе. І робить це навмисно.

Зачиняю двері й суворо наказую:

— Вікторіє, встань зі столу.

Вона встає й закладає руки на грудях. Примружується й невдоволено питає:

— Чому ти не сказав, що у тебе така юна секретарка?

— А яке це має значення? — суворо питаю у відповідь.

— Для мене має. Я не хочу, аби в тебе була така юна секретарка. Їй хоч вісімнадцять є? — бурчить Вікторія, і я бачу що вдає образу.

З хвилину мовчу, пильно дивлячись на неї.

— Є, Віко, але давай не ходити довкола. Шукати божевільних причин і скандалити не потрібно: кабріолет я тобі не куплю, моє спонсорство сьогодні припиниться...

Дівчина хмикає й задирає підборіддя догори. З хвилину вивчає мене поглядом, а тоді заявляє:

— Якщо так, то я сьогодні ж іду від тебе.

— Іди, — байдуже знизую плечима.

— Ти впевнений? — напружено перепитує вона.

— Абсолютно.

— Коваль, раджу добре подумати...

— Я подумав, — перебиваю її. — Йди.

Схоже, Вікторія ще не вірить у почуте, бо стоїть і спантеличено кліпає. Кілька секунд мовчить, а тоді випалює:

— Арсе, я не жартую.

— Я зрозумів, — вдаю байдужість.

Вона довго ходить кабінетом, а тоді пильно зиркає на мене:

— Арсе, в тебе, що з твоєю секретаркою?

Не зрозумів. Пильно дивлюся на свою подругу: от що вона несе?

— Віко...

— Що, Віко? — перебиває вона мене. — В тебе з нею роман. І через це ти такий холодний зі мною. І не треба зараз це заперечувати.

Кілька секунд мовчу. Не розумію, це констатація факту чи підозра. Але це вже не головне, бо я раптом ловлю себе на божевільній ідеї. І на слова своєї подруги холодно кидаю:

— Гаразд. Не буду.

Очі Вікторії раптом стають мов п’ять копійок.

— Коваль, ти взагалі адекватний? — шипить вона.

— Цілком, Віко, — запевняю.

— Арсе, ти... Ти... Ти придурок. Усе! Тепер це точно кінець! — лютує вона. — Я терпіти цього більше не буду. І ніколи тобі цього не пробачу. І не бігай потім за мною.

Фиркає вона зі злобою, а я на її слова обіцяю:

— Не буду.

— Псих, — випльовує дівчина та йде на вихід. — Ти ще на колінах благатимеш мене повернутися. Чи ти думаєш, що ти комусь дуже треба з причепом?!

На мить заплющую очі, коли гримають двері мого кабінету. І за секунду чую, як Вікторія обзиває Оріяну та називає її моєю коханкою. Я не можу цього допустити: моя секретарка ні в чому не винна.