7. Мовчання Арса

ОРІЯНА

Моє серце стискається від шаленого хвилювання, а мовчання мого боса лише посилює тривогу. Я не знаю, як діяти, плакати і простити його, чи просто встати і піти. Але останнє зробити не зважуюся, бо мені справді потрібна ця робота. Тут гідна зарплата і нам з Матвійком на все вистачає. Зрештою на мою заробітну плату, звертатимуть увагу органи опіки.

— Гаразд, Оріяно, поки я ще не вирішив як з тобою бути, ти залишаєшся, — холодно випалює бос. — Мені секретар толковий потрібен і за один день я його не знайду... — він переводить погляд на комп'ютер і наказує: — Заберіть чашки і можете йти працювати. А я протягом дня скажу вам, що я вирішив.

Він знущається. Промайнуло в голові. Та я ж нічого робити не зможу. Я ж хвилюватимуся. Немає нічого найгіршого, ніж невизначеність. Тому з благанням зиркаю на чоловіка.

— Арсене Богдановичу, будь ласка... — замовкаю. Страшно від того, що замислила сказати, але я так не зможу. — Якщо ви вже задумали мене звільнити, то зробіть це просто зараз.

Коваль різко зиркає на мене з-під лоба, а тоді суворо заявляє:

— Оріяно, тут рішення приймаю я. І не потрібно мені вказувати, що робити. Краще ідіть та працюйте.

Всередині все похололо. Це кінець. Я все чудово розумію, я працюю на власника і він робитиме, що йому хочеться. А в мене вибору немає.

Мовчки підіймаюся, забираю чашки і залишаю кабінет. Йду на офісну кухню і насилу стримую сльози.

Повернувшись у приймальню, я таки розревілася. Тихо шморгаючи носом, беруся до роботи, а поміж тим з телефона шукаю нову роботу, потрібно хоч якось підстрахуватися. Бо якби ж то я сама була. В мене ж дитина на руках.

Не знаю, скільки пропрацювала, як двері у приймальню різко відчиняються і всередину вривається красива білявка. В темних окулярах, красивій короткій сукні, красива наче лялька Барбі. Підкачані вуста, професійний макіяж, я аж рот відкрила, дивлячись на неї.

— Ей, кнопко, Коваль у себе, — не вітаючись випалює вона.

Я дещо шокована таким зверненням, але нарешті отямлююся і, змахуючи сльози, підіймаюся.

— Доброго дня! Так, Арсен Богданович у себе. А ви записані?

— Я без запису, — фиркає красуня і валить до дверей боса.

Я теж, і вже за секунду перегороджую їй дорогу.

— До Арсена Богдановича не можна без запису, — холодно ставлю її перед фактом.

— Мені можна. Тож відійди, — наказує білявка.

— Не відійду. Я як мінімум повинна повідомити про ваш візит...

— Що? — зривається дівчина, від якої пахне таким приємним парфумом. — Послухай, кнопко, не дратуй мене. Про мій візит повідомляти не потрібно.

Раптом чую, як двері мене посувають. Швидко відходжу від них, а за секунду у приймальні з’являється сам Арс. Він пильно зиркає на білявку, а потім переводить погляд на мене і вже наче знову глянув на дівчину, як повертає погляд на мене.

— Арс, скажи щось своїй ненормальній секретарці. Вона ж мене до тебе не впускала, — просить, скиглячи, білявка.

Стою і просто дивлюся на свого боса. Але не витримавши його пильного погляду на собі, опускаю повіки. В душі зітхаю, бо тепер розумію, він точно звільнить мене. Бо сьогодні я напартачила двічі. Не те, що запізнилася, то ще й цю ляльку до нього не впустила. Тепер точно звільнить. Щоб їй добре було, цій розкішній красуні. Хто вона взагалі така? За рік часу жодних дівок сюди не приходило.

Знову видихаю і наче вироку чекаю, що скаже мій бос. І доки він мовчить, пропалюючи мене поглядом, білявка не змовкає. Але я настільки хвилююся, що навіть не можу розібрати її слів.

Раптом на моєму столі дзвонить робочий телефон. Я вдячна тому, хто подзвонив, бо це хороша можливість піти.

— Вибачте, — тихо кидаю та йду до свого робочого місця.