6. Прохання Оріяни

АРС

Пильно дивлюся на дівчисько. Її питання змушує замислитися. Не певен, що хочу звільняти її, але й розслаблятися не дозволю. А ще мене турбує те, що вона не хоче відповідати на особисті запитання. Так, вона не зобов’язана, але ситуація в неї ще та. І сьогоднішнє її запізнення схоже буде далеко не єдиним.

Як людина я чудово її розумію, навіть співчуваю, бо всиновити дитину у двадцять три — це ще яка відповідальність. Тепер мені навіть цікаво, чи є у неї молодий чоловік. Ну, принаймні, в такому віці мав би бути. А якщо є, то як він ставиться до такого її рішення.

А ще мене вражає її впевненість та настирливість. Навіть цікаво, чи можна справді всиновити дитину, не будучи у сімейних стосунках. І чому одразу всиновлення, якщо у дитини ж є мати? Тоді чому не опікунство?

Примружуюся і, проігнорувавши її останнє запитання, висуваю цілком очевидну версію.

— Оріяно, але ж твоя сестра може з’явитися... Вона ж не пропала безвісти. І я сумніваюся, що без всіх наведених доказів та належних документів, тобі вдасться всиновити малого.

Дівчина великими очима дивиться на мене. Кілька секунд мовчить, а тоді, схиливши голову, зірвано пояснює.

— Я знаю, що сестра не повернеться. Про сина її чоловік араб не знає. Одним словом, син їй не потрібен, і обірваний зв’язок, це прямий доказ цього. А залишати все як є, я не можу. Малому в школу скоро... — вона важко зітхає. — Сподіваюся, що колись моя сестра таки схаменеться та повернеться, але я не можу чекати, доки це станеться.

Знову хмикаю і відкидаюся на спинку крісла. Ну, тут все зрозуміло, та мене все одно цікавить одна деталь.

— Але чому саме всиновлення, а не опікунство?

На мої слова дівчина кілька хвилин мовчить, а тоді, піднявши погляд, тихо просить.

— Арсене Богдановичу, можна без деталей?

— Не можна, — різко заперечую.

Оріяна нервово ковтає і несміливо цікавиться.

— Арсене Богдановичу, навіщо вам це?

— Якщо питаю, значить треба, — холодно гримаю.

Насправді я не цікавлюся життям своїх підлеглих. Я інколи за своїм життям не встигаю, не те що іще чужим перейматися. Але ситуація цього дівчиська зачепила мене. Тому повторно питаю.

— Оріяно, чому саме всиновлення?

Вона знову опускає голову і, помітно нервуючи, тихо відповідає.

— Бо я хочу, аби Матвій не почувався покинутим. Зрештою, він вже давно кличе мене мамою. — вона на мить закушує губи, а тоді підіймає розгублений погляд на мене. — Зрештою, ледь не всі в садочку думають, що я його мати. Бо я спеціально віддала його в інший садок міста, де нас ніхто не знає. Я постійно приводжу та забираю його. І навіть в садку він кличе мене мамою. І я не можу йому цього заборонити, я пробувала, але він плаче. — дівча витримує паузу, по якій кидає. — Добре, що в документи ніхто не заглядає. Але так продовжуватися не може. Бо я, по суті, дитині тьотя, і офіційно не можу нічого. — вона важко зітхає та здавлено додає. — Тож якщо я оформлю усиновлення, тоді в мене все буде добре, в той час як з опікунством буде трохи більше мороки.

Стискаю вилиці і тепер розумію, що тут дівчина має рацію. Захоплююся її сміливістю та відвагою. Бо чудово усвідомлюю, що далеко не кожна тьотя зважиться на такий відчайдушний вчинок.

— Арсене Богдановичу, не звільняйте мене, будь ласка. — раптом порушує тишу моя секретарка. — Мені дуже ця дуже робота потрібна. Я обіцяю відпрацювати час, який сьогодні прогуляла.

Пильно дивлюся на дівчисько і кілька хвилин мовчу. Я цілком розумію ситуацію своєї підлеглої, але правила для всіх однакові. І поблажки потрібно робити обережно, аби не викликати зайвих питань у колективу. Бо ані плітки, ані зайві проблеми мені не потрібні.