5. На сповіді у боса

ОРІЯНА

Сиджу навпроти свого боса і тепер не знаю, чого чекати. Гірко шкодую, що не зателефонувала йому сама. Але якщо сьогодні мене пронесе, то це буде для мене хорошим уроком на майбутнє.

— Оріяно, що ти робила в опікунському центрі? — раптом цікавиться бос.

Стискаю жовна іще міцніше. Але брехати не хочу, тому не залишається нічого іншого, як сказати правду. Нарешті підіймаю очі і випалюю все як є.

— Я займаюся усиновленням свого племінника.

Коваль пильно дивиться на мене, а тоді напружено питає:

— А де батьки дитини?

Нервово зволожую вуста і мовчу. Як на мене, це питання зайве. Тому лише тихо відмахуюся.

— Арсене Богдановичу, хіба це важливо?

— Так, Оріяно, важливо. І я хочу знати правду.

Знову нервово ковтаю. У душі видихаю і зірваним тоном починаю відповідати на особисте запитання. Хоча, як на мене, це перебір.

— Батька малого я ніколи не бачила. А мати залишила його на мене ще три роки тому. Зараз з нею немає зв’язку вже майже пів року. І мені не залишається нічого іншого, як усиновити малого, бо я не хочу, аби його забрали від мене.

Повисає важка пауза, а тоді мій бос починає цокотіти клавіатурою, а за кілька секунд зиркає на мене.

— Ви заміжня?

Таке питання шокує. Не можу вловити зв’язку між цими питаннями. І взагалі, яке це має значення?

— Ні, — лише чесно та здивовано відповідаю.

— Тоді як ви збираєтеся всиновити дитину? — не відстає шеф.

— За законом сімейний стан не є обов’язковим для всиновлення, — відмахуюся.

— Так, але зазвичай для усиновлення надають перевагу сімейним парам.

Важко видихаю, бо мій бос щойно повторив слово у слово репліку директора органів опіки Маргарити Юріївни. Але на ці слова кидаю:

— Самотнім особам теж це не заборонено. Тож я зроблю все, аби мій племінник не опинився в дитячому будинку...

— А як ви тоді працювати будете? — хмуриться Арс.

— Як і донині, — відмахуюся. Але мені дуже страшно, тому вирішую навести вагомий аргумент. — Я вже у вас рік працюю, а дитина зі мною живе три роки. Я ж досі наче справлялася зі своїми обов’язками.

Коваль хмикає, а тоді надто відверто дивиться на мене.

— Тоді чому в анкеті у вас не вказано, що у вас є дитина?

— Арсене Богдановичу, я не могла таке вказати в анкеті, бо це племінник і поки він офіційно не моя дитина. — Нервую, у горлі пересохло, але все ж додаю: — Зрештою, хто б мене взяв на роботу з дитиною?

Арс довго мовчить, щось знову клацає на комп’ютері, а тоді переводить погляд на мене.

— Скільки малому років?

— П’ять з половиною.

Ця розмова здається мені дивною, бо замість робочих питань ми обговорюємо моє особисте життя. Але хіба я можу щось змінити чи заперечити? Тепер боюся, аби Арс не звільнив мене. Він може. За рік він уже трьох дівчат звільнив за порушення правил. А я сьогодні теж їх порушила.

В органах опіки натякнули, що мені дадуть всиновити племінника лише за умови, що у мене будуть законні сімейні стосунки. І якщо ще й Коваль мене сьогодні звільнить, то я не знаю, що робити буду.

— Оріяно, ви знаєте, що буває за порушення порядку у компанії?

На мить зажмурюю очі. Тільки не це. Кілька секунд мовчу, а тоді заглядаю в очі чоловіка і питаю те, чого найбільше боюся.

— Ви звільните мене?

Мій бос з незворушною гримасою на обличчі надто пильно дивиться на мене. І я розумію, що поблажок чекати не варто. Але якщо я залишуся без роботи, то про усиновлення Матвійка взагалі можна забути.