4. Кава з товаришем

АРС

Смакуємо з Андрієм каву. Він розповідає свої плани на вихідні. Адже вони з дружиною зібралися на пікнік. Товариш запрошує мене приєднатися, але я одразу відмовляюся.

— Арсе, ну ти чого? Знаєш, як це класно — поїхати в якесь тихе безлюдне місце і відпочити просто неба. Навіть психологи радять час від часу робити перезавантаження просто неба, на лоні природи.

Хмикаю і роблю ковток кави.

— Дякую, Андрію, але ні, — не роздумуючи відмовляюся.

— Ну то чому зразу: «ні»? — бурчить Андрій. — Ні, щоб подумати, одразу відмовляєшся.

— Андрію, я б з радістю з тобою поїхав, але в мене НП...

— Що знову? Ти не можеш без пригод... — бурчить товариш, а тоді, пильно зиркнувши на мене, кидає: — Дай спробую вгадати. Віка щось знову утнула? — я лише незгідно киваю головою. — Ок, давай друга спроба: колишня мізки виносить? — я знову хитаю головою. — Невже із Златою щось? — заклопотано висуває останню версію Андрій.

Поспішно заспокоюю його.

— Дякувати Богу, з малою все добре. Але маю проблеми зі своїм німецьким партнером.

— Що саме?

Відповісти не встигаю, бо в Андрія дзвонить телефон. Він зиркає на екран і розгублено кидає:

— Оксанка... — одразу знімає слухавку і уважно слухає, а за мить з готовністю каже: — Чекай. Вже їду, кохана.

Товариш кладе слухавку і одразу підіймається, а я цікавлюся:

— Щось трапилося?

— Оксанка колесо пробила. Бригаду вона вже викликала, але їду до неї, бо ми все одно планували сьогодні на закупи з'їздити.

— Тоді біжи, — посміхаюся.

— Арсе, в Оксани потім манікюр. Коротше, я під'їду, розповіси мені, що в тебе з твоїм партнером не так. Може, чим допоможу.

Я лише посміхаюся і здавлено кидаю:

— Домовилися. Але перед виїздом набери. Бо хтозна, чи буду в офісі. — Товариш, кивнувши, йде, а я навздогін прошу: — Поклич до мене Оріяну.

Андрій на мить зупиняється, але вже за секунду прочиняє двері у приймальню. А ще за якусь мить я чую, як він передає секретарці моє прохання зайти до мене.

Нервуючи, роблю черговий ковток кави. Слова моєї секретарки мене зачепили. Але я щось нічого не можу зрозуміти з того, що почув. Зрештою, і закривати очі на її запізнення не можу. Я все розумію, але її зухвалість — це занадто. Я не можу допустити порушення дисципліни в колективі. Бо якщо я буду закривати на це очі, то згодом так робитимуть усі або поповзуть чутки. Не хочу, аби колектив думав, що Оріяна у мене на особливому рахунку. Мені це все не потрібно, тому я повинен з цим усім розібратися.

Кліпаю, коли у двері стукають. Дозволяю увійти, і вже за мить у мій кабінет входить секретарка.

— Арсене Богдановичу, кликали? — несміло цікавиться вона, зупинившись біля порогу.

— Так, Оріяно, проходь. Присідай.

Дівчина розгублено зиркає на мене. Я ж пильно дивлюся на неї, і мене бентежить те, що вона справді мене боїться. Починаю дратуватися. Бо не те, що так усе дістало, то ще й секретарка поводиться, мов дитина.

— Оріяно, я не кусаюся. Присідай, нам потрібно поговорити. І часу в мене не так багато, якби хотілося.

— Так, звісно.

Винувато кидає вона та, таки підійшовши, сідає за стіл навпроти мене. Опускає голову і винуватим голосом каже:

— Арсене Богдановичу, вибачте... Я повинна була зателефонувати вам... Але не хотіла турбувати з самого рання. Я гадала, що встигну до початку робочого дня, але не вийшло...

Пильно дивлюся на дівчисько. Мені приємно, що вона визнала свою провину, але неприємно, що при всьому цьому розумінні вона мене не попередила.