3. Моралі від шефа

ОРІЯНА

Мій бос дивиться на мене невдоволено згори вниз, а тоді суворо відповідає.

— Добрий, Оріяно! Котра година? І де ви були досі? Вже понад година робочого часу минула...

Винувато опускаю очі. Не маю, що сказати, адже я вирішувала особисті питання в робочий час, що категорично заборонено правилами компанії. Але ж увечері після роботи всі установи вже будуть закриті. Та хіба таке поясниш босу... Йому ж байдуже.

Я ж просила Наталю Ігорівну попередити шефа, що я затримаюся, та, схоже, вона цього не зробила. А може, й зробила, але ж Арсу байдуже. Чужі проблеми взагалі нікого не хвилюють.

— Пробачте, будь ласка, — лише винувато та тихо прошу.

— Я вимагаю пояснень, — гримає мій бос.

На мить закриваю очі. Ну от, що я йому можу пояснити? І навіть якщо поясню, то, що це змінить? Я ж у любому випадку буду винною.

— Оріяно, я слухаю, — вимогливо кидає шеф.

Збираюся з духом і випалюю правду.

— Я була в опікунській раді.

— Де була? — ошелешено перепитує Коваль.

Несміло підіймаю погляд і вже тихіше повторюю:

— В опікунській раді.

— Навіщо? Що ти там робила? — ледь не шипить мій бос.

Тіло ледь не тремтить. Боюся втратити роботу, бо тоді не знаю, як житиму. Та проблем вище голови. Тому важко зітхаю і зізнаюся.

— Вирішувала особисті питання.

— Які питання, Оріяно? Що ти мені мізки пудриш? У тебе ж дітей немає...

— Арс...

Вже втручається Андрій Іванович. А я спантеличено кліпаю і таки відповідаю на питання свого боса.

— У мене є племінник...

— І що?

Важкий стогін зривається з грудей. Допит Коваля виводить мене. Ледь стримую сльози. Але не відповісти не можу.

— І я займаюся його усиновленням...

Повисає напружена пауза, яку через кілька секунд порушує Арс.

— Гаразд, проходь. Потім розповіси. А зараз принеси в мій кабінет дві кави.

Я лише згідно киваю. Мені навіть здалося, що голос боса став трохи м’якшим.

Поспіхом кладу свою сумочку одразу при вході та, повернувшись, йду по каву. На душі тривога. Мене турбує це «потім», бо я знаю, що Коваль точно влаштує мені допит. І що я маю йому розповісти? Правду і тільки правду. І хай буде, що буде. Матвій же дитина. Я і так ці три роки викручувалася як могла. Хоча це виключно мої проблеми.

Але найгірше, що понад рік тому, в анкеті на працевлаштування у цій компанії, я вказала що не заміжня і в мене немає дітей. Так радила тітка Настя, яка і допомогла мені влаштуватися сюди. От я так і зробила. А тепер доведеться розповісти правду.

Готую каву, руки тремтять. Я страшенно хвилююся і ніяк не можу впоратися з емоціями. Бо не те, що в опікунській раді вимоги такі, що очі на лоб лізуть, то ще й розмови з босом не уникнути. Боюся, аби він не звільнив мене після цієї розмови. Бо тоді не знаю, що буду робити.

Приготувавши каву, несу її своєму босу. По дорозі зустрічаю Наталю Ігорівну. Вона ж, побачивши мене, знічується і ніяково кидає.

— Ой, Оріяно, я забула. Пробач.

— Та все добре, — лиш видихаю та йду до приймальні.

Хоча подумки висновки вже зробила. Не можна нікому вірити та розраховувати ні на кого теж не можна. Хіба, що лише на себе.

З шаленим хвилюванням стукаю у двері кабінету боса і після дозволу входжу всередину. Коваль всміхається, і я про себе відзначаю, що він дуже привабливий. Не даремно дівки сохнуть за ним. Мене ж називають божевільною, бо я вже понад рік у цій компанії, а досі не склеїла свого боса. Але вони не розуміють, хто наш бос, а хто я, чи вони...

Кліпаю, бо, замислившись, я мало не перечепилася. Рум’янець торкається щік моментально.

— Оріяно, з вами все добре? — заклопотано цікавиться Андрій Іванович, пильним поглядом прикипівши до мене.

— Так. Все добре. Перепрошую.

Ставлю каву і поспіхом покидаю кабінет. Опинившись у приймальні, важко зітхаю. Не день, а якась катастрофа. Пора братися за роботу, а мені не хочеться абсолютно нічого. П’ять хвилин дозволяю собі релакснути. Роблю дихальні вправи, аби заспокоїтися. За цей час Коваль каву зі своїм товаришем точно не вип’є. Тож подихаю, аби хоч трохи зняти нервову напругу, а тоді вже візьмуся до роботи.