2. Моя секретарка

АРС

Кліпаю, коли у двері стукають. Невже моя непутня секретарка з’явилася. Ну нарешті, а то без кави геть кепсько. Видихаю і здавлено дозволяю увійти. І вже за секунду чую.

— Привіт, бро! А де це твоя бусинка гарнюня полілася? Була єдина окраса офісу і та кудись зникла.

Хмикаю і оглядаюся на свого найкращого товариша. Схоже, кави таки не буде.

Андрій, як завжди, в гуморі. Він підходить ближче, потискаємо одне одному руку, і я без емоцій кидаю.

— Мені й самому цікаво, де моя бусинка пропала. От навіть кави нема кому приготувати. Уявляєш?! — іронізую.

Андрій, хмикнувши, сміється.

— Бро, а твоя Віка, як ставиться до того, що в тебе в секретарках та неземна богиня?

— Андрію, не біси. Без тебе млосно. — фиркаю. — Віка, немає доступу до офісу. І яка їй різниця, хто в мене в секретарках. Якщо в неї на рахунку кругленькі суми, вона не бачить нічого.

— Не вірю... — дивується товариш. — Ти ж з Вікою вже понад рік. Он скільки бабла витратив на її ю’юті процедури... Невже у вас все несерйозно?

Зітхаю і пильно дивлюся на товариша.

— Андрію, ти Віку бачив? Вона ж не для життя. Вона сама для себе. Її ніхто не цікавить, окрім хороших цифр на рахунку та себе коханої.

— Тоді навіщо?!

Хмикнувши, примружуюся. Здогадуюся, що мав на увазі Андрій.

— Гарне питання. Бо нам так добре, бюро. Але, походу, нашим стосункам гайки. Я відмовився купувати їй кабріолет, і вчора вона втекла від мене ввечері, а потім пів ночі діймала дзвінками. Ще й на ранок примудрилася нерви попсувати.

— Весело.

— Ага, не те слово. — відмахуюся і прошу. — Ходімо по каву, бо бачу, поки моя секретарка прийде, можна в кому впасти.

Йду до дверей. Андрій плететься позаду та бурчить.

— Арсе, ну ти ж не будеш кричати на Оріяну. А може, в неї причина важлива?!

Зупиняюся і оглядаюся на підлеглого.

— Андрію, досить захоплюватися моєю секретаркою, чи ти хочеш, аби твоя Оксана тобі фейс розмалювала. — сміюся та жартома нагадую. — Ти щасливо одружений чоловік. Не може дівками захоплюватися.

— Та я ж з добрими намірами. Невже дивитися на прекрасне гріх? Я ж кохаю лише свою Оксану. — виправдовується та спантеличено кліпає мій товариш. — Ну розумієш... Просто мене жаба тисне, що в тебе така красуня в секретарках, а в мене тітка. Бо якби в мене була така секретарка, моя Оксанка... — він важко зітхає. — Ех, ну ти знаєш.

— Знаю, — посміхаюся, бо дружина Андрія дуже ревнива, але він сам у цьому винен. Не варто одруженому чоловікові компліменти сипати іншим та ще й при дружині. Хто таке терпіти буде? Тому одразу нагадую. — Але я розлучений, Андрію, не забувай. А це вагомий аргумент. Тож заздри мовчки, бо я за тебе радий. Мені б таку дружину, як твоя Оксанка...

— Та пам’ятаю я, що ти розлучений, — фиркає Андрій. — І носа не вішай, буде ще й у тебе така дружина, але все одно, малу не свари. Може, у неї причина важлива.

— Авжеж, — фиркаю. — А телефони для кого придумали? Що, подзвонити не можна було? Чи, може, я звір якийсь?

Виходимо у приймальню, товариш захищає мою секретарку, а я мовчу. Встигаємо дійти до дверей, як вони прочиняються і вбігає Оріяна. Одразу зупиняється і великими очима дивиться на мене. Кілька разів кліпає, а тоді захекано випалює.

— Добрий день! Вибачте...

Просто стою і дивлюся на дівчисько. Волосся повибивалося із пучка на голові. В очах страх та паніка. Таке враження, що не мене, а привида побачила. Хоча перед таки нею я, ще й Андрій з-за плечей заглядає. Я наче в дзеркалі нічого так виглядаю, от чого так витріщатися на мене, мов на монстра.