Глава 19

Годинник перевалює за північ. Мій телефон усе ще мовчить. Жодного повідомлення та дзвінка. Син спокійно спить у номері батька, я на побаченні. Дивлюся на екран мобільного з якимось жалем, чи що. Відкладаю телефон і відкидаюся на спинку лежака.

Час повертатися.

Говорю про це Ніку й ми прямуємо до готелю. Повільно, розтягуючи задоволення від компанії одне одного. Виявляється, попри те, що в Ніка немає дітей, він із ними непогано ладнає. Діти є в його братів, але він із жалем розповідає, що давно їх не бачив. Щойно почалися суди з ними, ті заборонили наближатися до його племінників.

— Це несправедливо, — зауважую.

Уявляю, як зараз Ніку. Він довго спілкувався з дітьми, дарував їм подарунки, а тут… його в одну мить позбавили цієї можливості.

— Здається, ми пішли не в той бік, — каже з усмішкою Нік і тягне мене до іншої доріжки.

Ми й справді звернули на стежину, яка веде до ресторану, а не до готелю. Пішли не туди. Сміємось. А потім Нік різким рухом притягує мене до себе. Обвиває за талію. Заводить одну руку мені за шию і, дивлячись у вічі, каже:

— Ти така гарна… з розуму зводиш просто.

Я кілька разів кліпаю, а потім це відбувається. Він мене цілує. Обережно та м’яко. Мої губи розмикаються під його натиском, повіки закриваються. Руками чіпляюсь за його плечі.

Поцілунок триває лише кілька секунд, а мені вже хочеться відхилитися. Відчуття незручності заповнює мене за мить. Підіймається всередині та вдаряє в голову. Я відвертаюсь убік. Губи Ніка ковзають по щоці до шиї.

— Не треба, — говорю тихо і видавлюю із себе усмішку.

— Вибач. Я знову поспішаю.

Нік бере мене за руку. Переплітає наші пальці та веде до готелю. Мовчить.

Я цієї миті розгублено прямую за ним і дивлюся перед собою. Думки мене атакують. Одна за одною виникають і не дають спокою.

Не тьохнуло.                                                        

Я готова заплакати. Прямо зараз розревітися.

Нік чудовий чоловік. Уважний, ввічливий, вродливий, успішний. Оскільки я вирішила більше не вагітніти, то його діагноз не перешкода. Він готовий виховувати мого сина, зробити його спадкоємцем, а я… Боже, я нічого не відчула.

Він — мрія будь-якої жінки, а я відчуваю лише порожнечу всередині.

Він, певне, це відчуває. Вибачається за такий натиск і обіцяє нічого подібного надалі не дозволяти.

Ми підіймаємось на мій поверх мовчки. Нік проводить мене до дверей. Цілуватися більше не лізе. Лише каже, що перебуватиме в готелі до обіду. Пропонує поснідати, і я на все погоджуюся, аби якнайшвидше опинитися у своєму номері.

Ми з Ніком прощаємось. Він цілує мою руку й каже, що чекатиме мене в ресторані на сніданок. Я киваю, швидко махаю йому рукою і заходжу в номер.

За зачиненими дверима відчуваю сильне розчарування. Не в Ніку. У собі.

Я знову не можу відпустити та підпустити до себе. Зачинилася, мов мушля. Починаю почуватися сніговою королевою, яка не здатна нічого відчувати. Але ж це не так! Я відчуваю. До сина, до брата, до його дітей. До Макара, чорт би його забрав!

Обхопивши себе руками, відлипаю від дверей і гарячково позбавляюся одягу. Накидаю на плечі халат і виходжу на балкон. Сон не йде. Мене взагалі чомусь трясе, наче піднялася температура.

Якийсь час стою, притулившись до поручнів, а потім чую, як відчиняються двері сусіднього балкона. Повертаю голову та зустрічаюся поглядом із Макаром. Він ніби дивується,  побачивши мене. І дивиться. Очей не відводить.

Я загортаю халат щільніше, адже під ним лише спідня білизна. Відвертаюсь. Проте однаково відчуваю його погляд. Знаю, що дивиться. Відчуваю. Як це можливо? Хіба це реально бути настільки налаштованою на людину?

— Як минув вечір? — запитує Макар так, наче знає.

Знає, що я розчарована й нічого не вийшло. Злюсь на нього за це.

— Чудово! — говорю з фальшивою усмішкою. — Думала, ти вже спиш.

— Тебе чекав, — заявляє нахабно.                            

— Дочекався? — відрізаю.                            

— Як бачиш, — зауважує. — Думав, ти не прийдеш.

Від обурення дихання спирає.

— Вважаєш, я здатна?

Макар нічого не відповідає. Мене ж наповнює обурення. За кого він мене має?

Ми свердлимо одне одного поглядами, після чого я відвертаюсь і гордо йду в номер. Уже всередині відчуваю табун мурашок, що пробігають тілом. Я здригаюся, як від холоду, і збираюся залізти під ковдру. Заснути без думок!

Мене відвертає стукіт у двері. Гучний та рішучий. Я сіпаюся від несподіванки й повільно підходжу до дверей. Вічка, на жаль, у дверях готельного номера немає, тому побачити, хто стоїть за ними, я не можу.

Стукіт повторюється. Такий самий рішучий. Я ковтаю. Тягнуся до ручки, опускаю ту й різко розчиняю двері.

Макар.

Стоїть, дивлячись на мене спідлоба. Хмуриться і примружується. Поглядом мене всю сканує. Він робить крок, я відходжу на два. У ніс одразу вдаряє його незабутній запах. В голові від нього паморочиться. Від самого лише такого знайомого й рідного запаху паморочиться!