Глава 17

Коли припливаємо до берега, на нас уже чекає швидка. Макар пояснює їм, що сталося, вони оглядають сина, слухають. Води в легенях не виявляється, і нас відпускають. Уже в автомобілі я беру Тимофія на руки й притискаю до себе. Так він і засинає.

Біля готелю Макар забирає в мене Тимофія, щоб я могла вийти й не тягнула його в номер одна.

— Олю…                            

Це Нік. Стоїть біля автівки, дивиться на мене з надією. Я її не виправдаю. Мені сьогодні не до посиденьок із ним, не до вечері. Я налякана до чортиків і мене гризе почуття провини за те, що сталося.                            

— Ми ще побачимось? — запитує Нік, підходячи до мене ближче.

Я відходжу на крок. Знизую плечима.

— Можливо. Зараз мені не до цього.

— Так, я розумію.                            

Макар у цей час стоїть поряд із сином на руках. Чекає, поки ми поговоримо. Коли Нік підходить ближче, я автоматично ковзаю поглядом по Ізмайлову. Він відвертається і йде до готелю. Нік мене обіймає, каже, що подзвонить мені. Впевнена, Агнія залишила йому мій номер, якщо він його не запитує. А, може, на цьому все й закінчиться. Я з дитиною, проблемна. Замість того, щоб піти з ним у ресторан, віддала перевагу залишитися в номері із сином.

Макара наздоганяю біля ліфта, натискаю кнопку й мовчки стою поруч. Мені ніяково перед ним за це все. Поїхати на яхту я мала з подругою та її братом, а не з ним і сином. Соромно за те, що там сталося, за свою поведінку. все ж таки стосунки, особливо якщо вони не мають шансів перерости в довгострокові, краще заводити не на очах у сина.

— Чому не пішла з ним на вечерю?                            

— Звідки знаєш про вечерю?                            

Коли ми розмовляли з Ніком, Макар плавав із сином.

— Він запитав, як тебе вразити. Я порадив йому не вигадувати велосипед й почати з ресторану.

Через те, що Нік запитував у Макара поради, мені стає ще більш ніяково.

— То чому ж не пішла? — запитує. — З Тимофієм усе гаразд, він проспить до ранку. Я заберу його до себе, ти розважайся.                            

— Не думаю, що це хороша ідея.                            

Попри мої слова, Макар несе сина до себе в номер. Укладає на ліжко, повертається до мене.

— Чому погана? — цікавиться. — Він тобі подобається. Відволічися. Я так розумію, Динар не твій постійний чоловік? Тоді чому ні? Що тебе зупиняє?

Я ковтаю. Макар стоїть поряд зі мною, дивиться наполегливо. Його питання луною віддає у вухах.

— Я так злякалася, — чіпляюсь за логічне пояснення.

— Адже нічого не сталося. Провини на тобі нема. Вона на нас обох. Ми обоє недодивилися. З Тимофієм усе гаразд, він спить. Я за ним нагляну, обіцяю.

Якщо хочу…                            

А чи хочу?                            

Я сама не знаю!                            

— Я залишусь, — говорю Макару. — В разі чого — буду в сусідньому номері. Раптом Тимофій захоче до мене.                            

— Добре.                            

Я виходжу з його номера та йду до себе. Щоб не поринути в думки, йду в душ, а коли виходжу, виявляю пропущений із незнайомого номера. Вхідний надходить знову, і я відповідаю.

— Я все-таки зняв номер, — чую в слухавці голос Ніка. — Точно не передумала на рахунок вечері?

Я закушую губу, а потім погоджуюсь.

— Чекатиму тебе у фоє скільки буде потрібно.

Я вимикаюсь і починаю збиратися. Сушу волосся феном, одягаю плаття до коліна. Дивлюся на себе в дзеркало. Ковтаю й сідаю на ліжко, думаючи, чи правильно роблю. Нік мені подобається. Уперше за стільки часу мені хтось подобається так сильно, що я готова спробувати.

Шукаю причини, чому варто йому відмовити, й не знаходжу жодної. Рішуче встаю із ліжка, виходжу з номера. Стукаю до Макара. Він відчиняє майже відразу, наче стояв за дверима й чекав. Кілька секунд він сканує мене поглядом і з розумінням киває.

— Зважилася все-таки? Хай щастить. В разі чого, номер мій у тебе є.

Ми обоє замовкаємо й безглуздо дивимося одне на одного. Не можу собі пояснити, на що я чекаю. Напевно, того, що Макар зупинить. Скаже, щоб нікуди не йшла, що Нік, він… мені не підходить. Але Ізмайлов мій вибір схвалює, бажає удачі та відпускає. Я відходжу на кілька кроків, Макар зачиняє двері.

Картаю себе за дурні думки, що лізуть у голову. Про що я взагалі думаю, господи? Навіщо б Макару мене зупиняти, я сама просила його не чіпати мене.

Спускаюся у фоє, Ніка помічаю одразу, підходжу до нього.

— Радий, що ти прийшла. Столик у нас замовлений, йдемо.

До ресторану ми йдемо, тримаючись за руки. Розмовляємо, ділимося своїми думками про все на світі. Нік розповідає про виноробню й каже, що в закладі, до якого ми йдемо, обов’язково має бути пляшечка від його компанії.