Глава 15

Оля

— Мамо, а мені можна буде стрибнути з яхти в море? — запитує Тимофій.

Мій син ще добу тому боявся навіть басейну, а зараз готовий стрибнути з корми у відкрите море. Усе тому, що батько навчив його правильно стрибати та сказав, що потонути з нарукавниками неможливо.

— Там побачимо, — говорю синові.

— А з татом? З ним можна?

Тимофій збуджено ходить номером. Для нього прогулянка на яхті — це нові враження. Воно й не дивно, адже раніше ми з ним ніколи не виходили у відкрите море.

Про те, що на цій яхті робитиму я, поки не думаю. Подумки злюся на Агнію за те, що вона відмовилася поїхати. Спочатку я подумала, що вона це навмисно, але коли зателефонувала їй і почула її охриплий голос — зрозуміла, що вона захворіла. Подруга вибачилася і сказала не боятися їхати з братом, а я… не знайшла в собі сили сказати, з ким саме ми їдемо. Змовчала.

З Ніком одна я б точно не поїхала. Все ж таки ми з Агнією не настільки близькі подруги, щоб я могла повністю довірити себе в руки її брата. Але й із Макаром мені їхати не хотілося. Тільки хто ж мене питав. Макар погодився, Нік плеснув у долоні й ось я пакую все, що нам може знадобитися на яхті. У сумку вирушає протисонцевий крем для мене та сина, головні убори та парео, а також купальник. Нарукавники для сина, звісно ж. Без них він тепер навіть із номера не виходить.

— Ми все? — нетерпляче бубонить син. — Без нас же поїдуть!

Я усміхаюся. Мене потроху відпускає. Ось як йому це вдається, га? Однією фразою покращити мені настрій.

Я беру Тимофія за руку, зачиняю в сейфі ноутбук, який навіщось притягнула із собою, і ми виходимо з номера.

Нік із Макаром чекають нас у фоє. Сидять з різних боків дивану та щось зосереджено дивляться в телефонах. І ці чоловіки зібралися разом на яхті відпочивати! Підходжу до них, зупиняюсь. Нас виявляє Тимофій, який підсідає до Макара й на весь зал голосно сповіщає:

— Тату, годі витріщатися в телефон, ходімо кататися!

Нік відривається від телефона, встає з дивана. Макар бере сина за руку. За п’ять хвилин ми залишаємо територію готелю та їдемо до причалу, де пришвартована яхта Ніка. Ще за пів години вирушаємо. Перші десять хвилин я сиджу на дивані в каюті й намагаюся звикнути до хитавиці туди-сюди.

На сина це ніяк не діє. Він захоплено стоїть на палубі й спостерігає за пересуванням судна морем. У мене ж думка повернутися назад. Попросити повернути яхту, яка тільки набирає обертів, і вимагати залишити мене на землі.

— Гей, ти як? — у каюту заходить Нік.

— Незрозуміло, — щиро кажу. — Поки що бажання попросити мене скинути.

— Тобі треба нагору. Там хитавиця не так сильно відчувається. Одягай купальник, я тебе почекаю й підемо.

Нік виходить і прикриває двері каюти. Я кілька секунд сиджу, а потім починаю переодягатися. Зрештою, хоча б спробувати. Може, Нік і має рацію й нагорі мені дійсно стане краще.

— Я все, — штовхаю двері каюти й вибираюсь назовні.

Нік подає мені руку, і я міцно обхоплюю його долоню. Мене трохи хитає й нудить, але коли вибираємось нагору на палубу, стає легше. Тимофій із батьком сидять на матах і про щось весело балакають. Я приходжу до тями за кілька хвилин. Хитати тут справді починає менше. Вітерець обдуває моє обличчя та шкіру, я дозволяю собі розслабитися й сісти поряд із сином.

Капітан із другого поверху махає нам рукою та показує великий палець однієї руки.

— За пів години приблизно прибудемо в бухту, зможемо скупатися, якщо буде бажання. Після пообідаємо. Нам стіл накриють, — повідомляє Нік.

Я бачила кількох дівчат на кухні поруч із каютою, але чомусь навіть не подумала, що вони готують для нас обід. Нік це врахував, в той час як я зовсім забула, що через кілька годин син зголодніє, а єдине їстівне, що я взяла — сироп від температури.

Почуваюся жахливою матір’ю, хоч у Тимофія тепер є Макар і він теж не подбав про продукти, хоча цього я знати не можу, тому що гадки не маю, що в його сумці, яку він узяв із собою.

— Пропоную зробити селфі, — каже Нік і дістає камеру.

— Як у Титаніку? — зауважує Макар з посмішкою.

— Ідея, — вимовляє Нік, простягаючи йому камеру.

Через секунду він бере мене за руку і веде до краю носа. Я машинально обертаюсь і дивлюся на Макара. Він незадоволений, але чого він чекав, пропонуючи таке?

— Обережно, — каже Нік, тримаючи мене за руку і вказуючи на виступ, куди мені треба підійнятися. — Я тебе втримаю, не бійся.

Я киваю. Ноги тремтять, серце стукає, мов шалене. Про світлини я зовсім не думаю, взагалі на автоматі виконую те, що мені кажуть. Нік стає позаду, обіймає мене за талію, каже закинути голову йому на плече та розкинути руки.

Він наказує, я підкоряюся. Макар поряд стоїть із фотоапаратом. Чекає, поки ми, нарешті, станемо в позу, а потім відбувається те, чого я ніяк не чекаю. Слідує англійська лайка, що зривається з губ Ніка. Я розплющую очі, дивлюся убік, не розумію взагалі, що відбувається.

Нік відтягує мене від краю, я тримаюся за поручні й тільки потім до мене, нарешті, доходить. Камери в руках Макара немає! А сам він дивиться на Ніка з викликом, а на мене… Краще взагалі не думати про те, як він на мене дивиться!