Глава 14

Макар

— Тату, дивись!

Я переводжу погляд на Тимофія, який, тільки побачивши, що я дивлюся, падає бомбочкою в басейн. На те, щоб переконати його в тому, що в нарукавниках він не втопиться, пішло півдня. Ми купили йому їх у невеликій крамничці в готелі, надули, одягнули на руки й… усе. Виявилося, що він патологічно боїться води.

Я півдня плавав перед ним уздовж басейну, показував, як треба дихати й переконував, що повітря в наших легенях і є той самий надувний матрац. Він виштовхуватиме нас назовні за будь-яких умов. Зі Степаном це спрацювало, а з Тимофієм — ні. Син уперто захитав головою і стягнув із себе нарукавники, сказавши, що нізащо не стрибне у воду.

— Вийшло! — кричить, коли нарукавники виштовхують його на поверхню. — Тату, вийшло!

Я здіймаю великі пальці обох рук вгору й демонструю своє задоволення. Я чомусь так і думав, що він стрибне, коли лишав його біля басейну, а сам пішов до шезлонга.

Через кілька годин умовлянь я вирішив змінити тактику і сказав синові, що він не зобов’язаний цього робити, якщо йому страшно. А потім додав, що дуже б ним пишався, якби він вирішив усе ж таки подолати свій страх.

Пів години німого сидіння над басейном зробили свою справу. Тимофій все-таки стрибнув.

Тепер, відчуваю, його буде дуже складно відтягнути від басейну.

Оля приїжджає, коли на вулиці вже стемніло. Ми із сином встигаємо повечеряти й прямуємо до свого номера, коли вона йде назустріч. Задоволена й щаслива, вона усміхається, а побачивши мене, її усмішка стає значно стриманішою.

— Мамусю! — Тимофій вириває руку й біжить до неї.

Вона знову широко усміхається, її очі спалахують. Оля підхоплює сина на руки й цілує в обидві щоки, до себе притискає сильніше. Я підходжу до них, зупиняюся поряд.

— Привіт, — говорю тихо.

Оля мені киває і знову переводить погляд на сина, котрий починає розповідати їй про те, що тепер навчився плавати. Вона слухає його уважно, час від часу ставить запитання. Тимофій із задоволеним виразом обличчя розповідає їй про те, що сталося за сьогодні. Він явно задоволений собою. Для нього зробити те, чого він завжди боявся — цілий подвиг, і Оля, як мати, тільки підживлює його задоволення собою. Хвалить його, каже, що він молодець, що вона завжди в нього вірила.

Я весь цей час мовчки спостерігаю за нею. Вона іншою повернулася. Усміхнена й весела, очі блищать від задоволення. Я, звісно, ​​це помічаю. Як і те, що на мене вона майже не дивиться, ніби ігнорує. Або відчуває провину. Я дихаю поруч із нею глибоко й часто, відчуваю, як закипаю всередині, хоча зовні намагаюся бути спокійним.

— Які завтра плани? — запитую, коли вона відпускає Тимофія.

Син мчить до них у номер із ключ-картою, і ми самі залишаємось.

— Мене запросили покататися на яхті. Мене весь день завтра не буде, тож… можете робити, що хочеться.

Самими цими словами вона відправляє мене в нокаут. Її не буде. Вона кататиметься на яхті.

— З ким?

Не одразу розумію, що сказав це вголос.

— Що — з ким?

— З ким будете на яхті.

— З Агнією, — відмахується Оля. — І з її братом, — додає, наче це незначна деталь, але я бачу, як ледь помітно підіймаються куточки її губ за згадки про нього.

— Ти тому обрала Грецію?

Оля в нерозумінні хмуриться, дивиться на мене здивовано.

— Чому тому?

Вона ніби не розуміє. Чи прикидається, чи справді не усвідомлює, що я поїхав із нею не лише заради сина. Я хотів побути з нею. Наодинці. Не знаю, навіщо, адже Оля ясно дала зрозуміти, що між нами нічого не може бути. Навіть тут, на відпочинку, вона від мене максимально віддаляється і проводить час за межами готелю.

— Забудь, — відказую. — Добре провести час. Ми запитаємо в гіда, куди можна поїхати. Виберемо щось цікаве, хоча сумніваюся, що Тимофію захочеться кудись їхати.

— До речі, дякую тобі за це. Я так довго намагалася позбавити його страху води, але мені нічого не вдавалося.

Вона усміхається, дарує мені щиру усмішку і прощається, ховаючись за дверима.

***

Мій ранок починається з вечора минулого дня. За всю ніч я поспав щонайбільше кілька годин. Одна річ забороняти собі думати про жінку, за якою тужить серце, коли її немає поряд, та інша — переконати себе зробити це, коли вона поряд.

Так близько. Простягни руку й візьми, але вона не дозволяє. Колеться. Й одразу позначає межі. У межах метра мені немає місця.

Натомість є місце іншому. Я бачу її з ним у холі готелю. Він, мабуть, щойно прийшов, а вона йде йому назустріч. Якби я вийшов на кілька хвилин пізніше, може, і не застав би картину того, як він її обіймає.

Хазяйновито кладе руку на її талію і притягує до себе. Вони обіймаються набагато довше дозволених для друзів кількох секунд. Про щось розмовляють. Я стою трохи далі. Син у цей час захоплено їсть десерт на диванчику й щось дивиться на планшеті.

До мене нікому немає справи й перше бажання — розвернутися й піти.