Глава 13

Від вина і сміху мене відриває вхідне смс-повідомлення. Стас. Перші хвилини вирішую не читати, а потім відчиняю месенджер.                                  

«Завтра зранку я заїду за вами».                                  

Я прикриваю очі. Відкладаю телефон. Настрій майже одразу змінюється. Макар щось каже, але я не чую. У нас із братом завжди були теплі та довірчі стосунки. Стас мене у всьому підтримував і допомагав. Переїхав слідом за мною до Штатів.

Те, що відбувається зараз, мені незрозуміло. Я не можу звинувачувати брата, він по-своєму намагається мене захистити й відгородити від нових розчарувань. Ось тільки я вже виросла, сама здатна вирішувати за себе. Нова зустріч із Макаром, звісно, підкосила мене, але не настільки, щоб забороняти йому зустрічатися з сином.

— Ти як? — запитує Макар.                                  

— Що? Я задумалася, — кажу зніяковіло.

— На море поїдемо? — втручається Тимофій. — Тато каже, можна хоч завтра.

Я в нерозумінні дивлюся на сина, потім переводжу погляд на Макара.

— Тимофій каже, що за морем скучив. Мені здається, непогана ідея поїхати відпочити. Дні на три. Можна на п’ять.                                  

— Разом?                                                                    

— Так, разом. Утрьох, — уточнює.                                  

У нашій ситуації це уточнення особливо потрібне. Ми вирішили не говорити Тимофію про Степана. Не найближчим часом. Трохи пізніше. Потреби як такої зараз немає. Я не готова відпускати сина до Ізмайлова на ніч, хоча він, певна, цілком упорається із сином.

— Не впевнена, що це гарна ідея.                                  

— А я думаю, чудова, — умовляє Ізмайлов. — Ти зможеш відпочити, я — провести час із сином. Обіцяти обмежити наше з тобою спілкування не буду, але постараюсь.

— І коли ти плануєш подорож? — запитую.

— Можемо хоч завтра. У мене є знайомий туроператор, він організує нам відпочинок у хорошому готелі. Тимофій поплаває. Тут чудове місто, але моря, на жаль, немає.

— Тимофій не вміє плавати, — зауважую.                                  

Макар хмуриться, я знизую плечима. З плаванням у нас складно. Спочатку я приводила сина на заняття до тренера, але він навіть у воду боявся залізти. На кілька років ми відклали навчання. В п’ять прийшли знову й ситуація повторилася. Він навіть у басейн не ліз, але плескатися на піску любив. Сидів і чекав, коли хвиля приб’є.                                  

— Навчимо.                                                                    

Я посміхаюся й хитаю головою. Хотіла б я подивитися на те, як Макар пригнічуватиме істерику сина, що рветься назовні, коли він бачить воду. До виховання дитини він, може, і звик, ось тільки до проявів характеру Тимофія — ще ні. Думаю, настав час.

Спочатку думаю відповісти впевненою відмовою, а потім розмірковую. І чим більше думаю, тим більше хочеться погодитися. Ми з Тимофієм часто їздили на море поки жили в Штатах, але там недалеко, кілька годин — і ми в одному з найкращих готелів. Єдине, я ніколи не мала можливості відпочити. По-справжньому. Насолодитися коктейлями й басейном. Спокійно поплавати, не переймаючись за сина.

У Тимофія саме той вік, коли його й на хвилину не можна залишити наодинці. Відвернешся на секунду — і все…                                                                    

З нянею Тимофій категорично відмовлявся залишатися, та й мені було неспокійно. Стас жодного разу з нами не їздив. Спочатку він взагалі не знав, як треба поводитися з дітьми, а потім у нього з’явився свій син. Стало не до того, щоб супроводжувати сестру на відпочинок.

— А поїхали! — відповідаю. — Бронюй, на завтра.

Я тягнуся до келиха й відпиваю великий ковток. Беру в руки мобільний і пишу Стасові, що нікуди не їду.                                                                    

«Плани змінилися. Мені тур трапився. Завтра ми з Тимофієм їдемо на море».

Від нього приходить смс, але я перевертаю телефон екраном вниз. Не буду читати й розпочинати суперечку. І часу на роздуми я собі не даю. Макар хотів побути батьком, поспілкуватися із сином, от і… нехай! Я відпочину від міської суєти, отримаю сонячну засмагу й відпочину душею.

— Куди ми поїдемо? — запитую в Макара.

— Куди хочеш. У будь-яку країну.

— Правда? Тоді до Греції.                                  

— Не була там?                                  

— Ні.                                                                    

— І я не був. Я взагалі за кордон виїжджав лише на навчання. На відпочинок не було часу.

Грецію я обрала не випадково. Кілька років тому познайомилася в Штатах із дівчиною, родом із Греції. З Агнією ми досі спілкуємось. Давно хотіли зустрітися, але вона не мала можливості приїхати до нас, а я не хотіла тягнути Тимофія так далеко, не маючи можливості нормально з нею зустрітися й поспілкуватися. Тепер ця нагода є. Макар пригляне за сином, а я втечу на зустріч. Макар зможе зблизитися із сином, а я — відпочити й розслабитися. Уперше за шість років не перейматися добробутом сина.