Глава 12

«Ми не вдома».

Тисну відправити й допомагаю Тимофію сісти в автомобіль.

«Я вас почекаю».

Я блокую телефон і відкидаюся на спинку сидіння. Роздратування не відчуваю. Я щойно підписала договір зі школою, до якої хотіла відправити сина. Настрій гарний попри те, що за кілька хвилин мені доведеться побачити Макара.

Дорога додому віднімає пів години. Я чомусь думаю про те, що Макар може нас і не дочекатися. Проте варто таксисту припаркувати автомобіль біля нашого під’їзду, як я бачу позашляховик Ізмайлова. І його самого за кермом також бачу.

Ми із сином виходимо з автомобіля. Тимофій засмучений. У школі йому зовсім не сподобалось. Він зацікавився лише великою інтерактивною дошкою в класі та спортивним залом. Поки підписували документи, він сидів на стільці, склавши руки на грудях і насупившись. Добре, хоч не вередував і зараз теж поводиться добре.

— Тім, там тато, — я вказую на автівку, з якої виходить Макар.

Син одразу ж зривається. Вириває руку з моєї долоні й з розкритими обіймами біжить до батька. Сплячі ревнощі знову намагаються вибратися назовні. Я ковтаю і йду до них маленькими кроками. Намагаюся заспокоїтися. Не хочу нікому псувати настрій.

— Привіт, — намагаюся говорити максимально безтурботно.

— Привіт, — відповідає Макар.

Тимофій поважно сидить у батька на руках. Я не можу собі дозволити брати його на руки. Ще рік тому піднімала, а зараз уже важко. Він витягнувся сильно, мабуть, зростом пішов у Макара, тому що мені, щоб подивитися на нього, треба задерти голову вгору. Та й вага в Тимофія понад двадцять п’ять кілограмів.

Макар же легко бере його на руки, тримає без проблем, обіймає. Йому хочеться із сином тактильної ласки, але я в цей час почуваюся обділеною. У мене виникає раптове бажання обійняти Тимофія теж, притулитися до його плеча щокою, тому що вище я не дістаю, і вдихнути його запах. Єдине, що мене зупиняє — у цьому випадку мені доведеться доторкнутися й до Макара.

— Дозволиш підійнятися? — запитує Ізмайлов. — Або нумо прокотимося до кафе. Я маю годину часу.

— Можемо підійнятися. Замоталася сьогодні, не хочу нікуди їхати.

— Я б повечеряв. Але якщо не хочеш їхати, то я замовлю доставлення.

— Ура! — волає Тимофій. — Мені бургер і картоплю фрі!

— Замовимо щось корисніше, — усміхається Макар. — У бургері немає нічого корисного.

— А в картоплі? — підступно цікавиться син.

— Я ж казала, — втручаюся в їхню розмову. Звертаюся до сина. — Картопля фрі шкідлива. Там дуже багато жиру.

— Тато? — син переводить вибагливий погляд на Макара.

Я відчуваю своє абсолютне безсилля. Як так сталося, що я для сина більше не авторитет? Що послухавши мене, він однаково перепитає в тата, тому що…

Так, чому?!

— Шкідлива. Як лікар тобі кажу.

Син пирхає, але дорогою до квартири погоджується на суп. Я ж, щойно ми переступаємо поріг квартири, мчу у ванну і швидко вмиваюся холодною водою. Виходжу не одразу, мені потрібен час, щоб хоч трохи заспокоїти роздратування.

Втім, щойно я входжу до кухні, усі мої зусилля летять нанівець, тому що Тимофій із Макаром сидять за столом і жваво розмовляють. Моєї появи син навіть не помічає. Маже по мені байдужим поглядом. Я намагаюся не ображатись, адже мене він бачить щодня, прокидається вранці, а вдома я. А батька він шість років не бачив. Але однаково шкребе всередині.

— Я замовлення майже оформив, — звертається до мене Макар. — Що ти будеш?

— Нічого, — бурчу незадоволено й набираю собі води з кулера.

З кухні я навмисно йду. Син без мене однозначно не нудьгує. Поки Макар буде тут, я йому не потрібна, а псувати собі й так кепський настрій не хочеться. У спальні переодягаюся в домашній одяг, відкриваю месенджер і заходжу в листування з Динаром. Перше бажання — попросити його прийти. Мені потрібна підтримка. Потрібна людина, яка обійме й заспокоїть, скаже, що я залишуся для сина найкращою й найулюбленішою навіть попри появу батька.

Від смс-ки мене зупиняє стукіт у двері. Я підводжуся з ліжка і йду відчиняти. Знаю, кого там побачу. Макара. Він стоїть, дивиться на мене впритул. Погляд обличчя промацує, хмуриться.

— Щось сталося? Якщо моя присутність тобі неприємна — я піду.

— Ні, Тимофій хотів тебе побачити. До того ж ми завтра їдемо.

— Куди їдете? Пробач, я знаю, ти просила скоротити наше спілкування, просто ваша поїздка стосується й Тимофія, тому…

— Їдемо з братом і його сім’єю за місто. Відпочивати. Динар буде з нами, — навіщось брешу я.

Напруга між нами посилюється. Я чомусь відводжу очі першою. Мені здається, що він може все зрозуміти.

— Ти щаслива? З ним?

Його питання на кілька миттєвостей ставить мене в глухий кут. Я не знаю, як відповідати. Ми з Динаром знайомі зовсім нічого. Та і стосунків між нами як таких немає. Сходили на побачення, та й усе.

— Щаслива, — кажу на зло йому.